— Дуже люб'язно з вашого боку, — промовив Мершель, вдаючи наївного, і знов запропонував Польманові сісти. Сам сів трохи осторонь, на стілець, з якого міг непомітно спостерігати відвідувача.
— Смерть панночки Нітрібіт боляче вразила моє серце, — урочисто, навіть патетично промовив Польман приємним низьким голосом, що дуже пасував до його мужнього, трохи грубуватого обличчя.
Брайтер вичавив із себе співчутливу посмішку. Польман йому не сподобався. Пихатий вродливець! Такі бувають або альфонсами, або взагалі цураються жінок.
І він не помилився. Коли трохи згодом Мершель запитав, чи був Польман коханцем Нітрібіт, той різко, немов ображений, відповів:
— Ні. Взагалі не маю з жінками нічого спільного. Щодо суті справи, то під час розмови, яка тривала близько години, Польман докладно розповів, як випадково познайомився з Нітрібіт на якійсь заправочній станції рік тому, як вони потоваришували, які стосунки були між ними. Не приховував і того, що відав, чим займається Нітрібіт, навіть був у курсі «ділових зв'язків» своєї приятельки.
Саме тут Мершель втрутився у розмову: він запитав Польмана, як саме зрозуміти останню його заяву. Коли ж той спокійно відповів, що знає прізвища переважної більшості Нітрібітових клієнтів, оберкомісар квапливо перевів розмову на інше.
— Скажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили панночку Нітрібіт?
Польманова відповідь дещо розчарувала керівника комісії: його слова збіглися зі свідченнями Ерни Крюгер. Справді, у вівторок, 29 жовтня о 15 годині, він зайшов до приятельки, натрапив на фінал скандалу, чув, що йшлося про розбиту вазу і що Нітрібіт вигнала служницю.
— Гаразд, пане Польман. Але що сталося, коли пані Крюгер пішла? — поцікавився Брайтер.
Польман неквапливо запалив нову сигарету. «Здається, вже шоста», — відзначив для себе оберкомісар Мершель.
— Розповідати детально?
— Наскільки це можливо. Максимум, чого пригадаєте.
— Гаразд. Отже, коли пані Крюгер пішла, Розі сказала мені: «Польманчику, чи не хильнути нам горілочки?». Вона завжди так кликала мене.
— Але таких подробиць не треба, — урвав його Брайтер. — Лише те, що важливо для дальших подій.
— Вибачте, пане комісар. Проте було незвичайним те, що Розі запропонувала випити. Вона була просто хворобливо скупою, тому мені, коли я хотів хильнути, завжди доводилось просити її про це.
— Чому ж цього разу вона розщедрилася?
— Бо сама хотіла випити. Щоб вгамувати нерви.
— Після сварки з Крюгер?
— Та ні. Про це вона, гадаю, тоді вже забула.
— Що ж інше її збентежило?
Перш ніж відповісти, Польман загасив недокурок і негайно запалив нову сигарету. Мершель зареєстрував це, кинувши зацікавлений погляд на попільничку.
— Що саме її збентежило, вона мені не сказала. Але певний, що то був не просто неспокій. То був жах. Бо за два дні до цього вона подзвонила мені, просила терміново прийти й натякнула, ніби йдеться про її життя.
— Хо! — мимоволі вихопилось у Брайтера.
— Я сприйняв це так само несерйозно, як і ви зараз. Це було так несхоже на Розі.
— Хто ж їй загрожував? Принаймні це вона вам відкрила?
— Ні. Спершу змусила налити горілки. То було шотландське віскі. Та коли ми вихилили по чарочці, раптом задзеленчав телефон. Якийсь її клієнт наполягав на терміновому побаченні, я добре це чув.
Тут знову втрутився Мершель.
— Вона сказала вам, хто телефонував?
— Так. То був Фельдман. Дуже багатий фабрикант. Постійний клієнт. Тому Розі не могла і, гадаю, не воліла відмовити йому.
Тільки-но Брайтер хотів докладніше розпитати про фабриканта, як його випередив Мершель.
—І він прийшов, той Фельдман?
— За кілька хвилин. Тому я змушений був сховатися на кухні. Абсолютна таємниця щодо подібних відвідин — то був найголовніший принцип Розі. Отже, вона просто не встигла розповісти, хто або що її так нажахало.
— Здається, не Фельдман. Інакше вона не запросила б його, принаймні, не дозволила б вам піти?
— Виходячи з цього, справді не він, пане комісар. Мершелю було зовсім не до смаку те, що Польман згадав про Фельдмана і бачив фабриканта у Нітрібіт: Фельдман був одним з найзнатніших громадян Франкфурта.
— Ви щойно сказали, ніби Нітрібіт послала вас до кухні задля того, щоб Фельдман вас не бачив. Проте, як ви розраховували непомітно залишити квартиру, адже рипіння дверей та клацання замка виказали б вас?
— Подібний випадок було передбачено заздалегідь, бо до Розі часто приходили, коли я був у неї. Я ховався у кухні, а трохи згодом Розі гукала: «Ерно, коли підеш, не забудь купити хліба!». Для мене то був умовний сигнал, що маю йти, а гість гадав, що дверима клацає служниця.
Це розвеселило Брайтера, і він наважився запитати:
— Чи знаєте ви, скільки коштували кавалерам оті візити?
Польман опустив голову, ніби запитання неприємно вразило його, проте відповів:
— Здебільшого від п'ятисот до тисячі марок. Декотрі підносили прикраси або щось інше, проте, як-то кажуть, в індивідуальному порядку.
— О котрій годині ви пішли звідти? — поцікавився Мершель.
Польман замислився на хвильку.
— О п'ятнадцятій я прийшов… Отже, було трохи більше половини на шістнадцяту.
—І що ви робили по тому?
— Сів у машину і подався додому.
— Яка у вас машина?
— «Форд-М-15 Комбі».
— Колір?
— Світло-коричневий. — Польман кивнув головою у напрямку вікна. — Можете пересвідчитись: машина стоїть біля під'їзду.
Мершель посміхнувся.
— То зайве. Ми й так віримо вам. Проте пригадайте якомога точніше, коли ви потрапили додому і хто може це підтвердити.
На якусь мить здалося: Польман хоче протестувати, оскільки бесіда перетворювалася на допит. Але він стримався і спокійно відповів:
— Приїхав додому найпізніше о шістнадцятій. Дорогою придбав сигарети й вечірню газету. Нікого не зустрів.
— Виходить, весь вечір вас ніхто не бачив?
— Лише мій пожилець, що близько восьмої повернувся додому.
— Отже, жодна людина неспроможна засвідчити, що ви поробляли між 15 і 20 годинами?
— Якщо ви натякаєте, що в мене немає алібі,— вибухнув Польман, — то маєте цілковиту рацію. Проте запевняю вас: якби я був злочинцем, навряд чи сидів би тут.
Брайтер лагідненько всміхнувся.
— Звісно, пане Польман, тоді б ви сиділи за гратами. Однак оберкомісар мав на увазі інше: просто ми мусимо перевірити всіх знайомих Нітрібіт, принаймні для того, щоб встановити, що вони не мають нічого спільного зі злочином.
Та коли Брайтер поставив наступне запитання, його зміст наочно довів, що Польманові не дуже ймуть віри.
— Ви казали, начебто Нітрібіт воліла порадитися з вами. Чому ж тоді ви не завітали до неї наступного дня?
Але удар не потрапив у ціль. Тепер уже посміхнувся Польман.
— Тому що наступного дня, тобто 30 жовтня, о 6.30 я вже летів до Гамбурга і повернувся лише вчора о22.10. Я — представник гамбурзької фірми, літав туди у службових справах.
Польман витяг з кишені проспект і поклав його на стіл перед Брайтером.
— Ось тут ви знайдете всі відомості щодо фірми. Там можете перевірити, чи то правда. До того ж, моє прізвище внесене до списку пасажирів літака.
Брайтер зневажливо відштовхнув проспект.
— Ми й так віримо вам, пане Польман. Це лише наш обов'язок: адже ви знаєте, поліція має все перевіряти.
Та раніш ніж Польман встиг заховати проспект, він опинився у Мершеля.
— О, я добре знаю цю фірму! Давно там працюєте?
— Понад три роки.
Мершель повернув проспект власникові, запам'ятавши про всяк випадок адресу фірми.
Брайтер запитливо подивився на начальника й побачив, що вже час закінчувати розмову.
— Гаразд, пане Польман. Гадаю, ваші відвідини у дечому допоможуть нам швидше розплутати цю справу. Щиро дякуємо. — Він подав Польманові руку. Мершель лише кивнув здаля.
— Сподіваюсь, якщо матимемо ще запитання, то можемо розраховувати на вас, пане Польман?
— Залюбки, коли дозволить час, — сухо відповів той іпішов.