Перше запитання Чесмена до Мері-Еліс Меса було:
— Чи можете пригадати, як ви описали у поліції чоловіка, що напав на вас?
Дівчина безпомічно знизала плечима:
— Вже не пригадую, це ж було так давно.
Мері тоді описала його так: малий на зріст, вузькоплечий, схожий на італійця.
Чесмен випрямився на весь свій зріст:
— Хіба я малий на зріст, міс? Хіба у мене вузькі плечі? Хіба я схожий на італійця і говорю з італійським акцентом, як це ви заявили в поліції? Може, ви помилились? Подумайте добре, міс!
Мері безпомічно втупилась у людину на лаві для підсудних і, здавалось, ось-ось вона внесе поправку в свої показання.
Але тут же у справу втрутився прокурор:
— Леді і джентльмени! Це ж не одне й те ж — описати людину і впізнати її. Спробуйте лишень пригадати не дуже добре знайому вам людину, яку ви за всіх обставин легко пізнаєте. Якщо ви захочете написати на шматочку паперу її зріст, описати форму її обличчя, ви помітите, що це не так просто, що це майже неможливо. І, крім того, візьміть до уваги, що ці жінки того дня, коли повідомляли поліції приблизні прикмети злочинця, були вкрай схвильовані. Але, поза всяким сумнівом, обом назавжди врізалась у пам'ять хижа пика злочинця, що заподіяв їм такий жах!
Присяжні й слухачі в залі, погоджуючись із прокурором, закивали головами, кидаючи співчутливі погляди на обох жінок.
Чесмен, мабуть, помітив, що до нього майже не прислухаються. Тому він став формулювати свої запитання агресивніше, голосніше.
— Ви ж розповіли в поліції, що у бандита, який тоді напав на вас, був над правим оком великий шрам. Ви сказали, що це єдина прикмета, яку ви точно пригадуєте. Чи так це?
— Так, я пам'ятаю, що казала це.
Чесмен звернувся до судді:
— Ваша честь, чи може ця жінка підійти, щоб добре роздивитися моє обличчя?
Сімнадцятирічна Мері злякано відсахнулась, здійнявши, наче в захисті, руки.
— Адже я вас бачила лише раз. Лише кілька хвилин… Мені здалося, що у вас шрам над оком. Але, може, я помилилась…
У Чесмена не було шраму над оком. Кожен у залі міг у цьому пересвідчитись, але всі дивились на перелякану дівчину.
Прокурор Міллер-Леві і тут зумів розрядити неприємну для нього ситуацію:
— Ваша честь, навіть якщо у обвинуваченого тепер немає шрама над оком, що з цього? Можливо, то був шрам після бійки, який тепер загоївся. А, може, дівчина й справді помилилась. Що від цього змінюється? Загальний вигляд цього негідника вона запам'ятала і не забула до сьогоднішнього дня. Вона впізнала його. Це головне!
Таким способом прокурор обминув небезпечний для його обвинувачення риф. Суддя Фріке не став заглиблюватись у питання з шрамом, як таке, що не має значення для з'ясування істини.
Чесмен знітився, зрозумів, що справи його кепські. Він не ставив більше запитань Мері, відмовився від перехресного допиту другого свідка — Реджіни Джонсон. Це йому так порадив його адвокат, рекомендувавши самому вийти на місце свідка, аби під присягою засвідчити свою невинність.
Чесмен так і зробив. Він попросив дозволу виступити як свідок у власній справі. Суддя Фріке дав згоду.
Обвинувачений підбадьорився. Вперше він дістав змогу залишити ґратчасту клітку, в якій перебував досі, з нього зняли наручники, він відчував себе майже вільним. Він упевненою ходою пішов на місця свідків, поправляючи краватку, дружньо всміхаючись до жінок на лаві присяжних.
Чесмен завжди був самозакоханий, мов павич, йому й тепер здалося, що він не втратив чарівності і, як і раніше, справляє велике враження на жінок. Відчуваючи себе невідпорним звабником, він після принесення звичайної присяги почав:
— Подивіться на мене уважніше, мої дами, і у вас напевне з'являться сумніви у тому, що я отой «бандит з червоним ліхтарем»…
Суддя Фріке відразу ж перебив його:
— Ви виступаєте тепер не із захисною промовою, Чесмене, а як свідок у власній справі, і маєте торкатися лише стосовних до неї фактів.
Чесмен зробив ще одну спробу:
— Обставини мого арешту, шановні дами, можливо, і створюють враження, що я й є той самий «бандит з червоним ліхтарем», але…
— Ви свідок і не повинні висловлювати своїх думок і висновків. Тільки фактів ми чекаємо од вас!
Чесмен вклонився судді.
— Отже, форд, в якому мене заарештували, зовсім не належить мені. Я скористався ним уперше. Мені позичив його один з друзів. До заправочної станції він був у машині. Він вкрав її, бо ми планували на цей вечір крадіжку. Ми хотіли допомогти торговцеві готовим одягом Уайлеру «збути» кілька костюмів. Ми це й зробили, як ви знаєте. Ми якраз поверталися додому, коли мій приятель помітив у дзеркальці, що нас переслідує патрульна машина. Він сказав мені, щоб я їхав до бензоколонки. Там він вискочив з машини і зник серед людей, що юрмилися біля станції.
Тут суддя Фріке перебив Чесмена:
— Чи має це означати, що у форді ви були втрьох?
— Так точно, ваша честь. Я, Джонні і мій приятель були в машині. Ми так втрьох і залишили магазин Уайлера, а костюми були в багажнику.
— Як звуть вашого приятеля, що, як ви кажете, вискочив з машини біля бензоколонки?
Чесмен дещо загаявся з відповіддю, потім струсонув головою:
— Я б не хотів його називати. Мого приятеля випущено з тюрми умовно, і якщо випливе нагору справа з костюмами, він напевне знову там опиниться. Можливо, що він і є отой «бандит з червоним ліхтарем», і тоді його пошлють до газової камери. Я б не хотів сприяти цьому.
— Якщо ви не хочете або не можете назвати його прізвища, то можливо, що до газової камери помандруєте ви, Чесмене. Невже для вас це недостатня причина сказати нам, хто ж то був?
Чесмен енергійно похитав головою.
— Мого становища це не змінить, ваша честь. У наших колах зрада карається смертю. І тоді все одно: поведуть мене до газової камери чи уколошкають на вулиці. Крім того, я й так сподіваюсь переконати вас у тому, що я не «бандит з червоним ліхтарем».
Здавалося, цього моменту тільки й чекав прокурор. Зі скриньки, в якій лежали зібрані поліцією речові докази, він вийняв маленьку шестикутну гайку, затиснув її між великим і вказівним пальцями і підсунув її мало не під самий ніс Чесмену.
— Тоді, Чесмене, поясніть, будь ласка, присяжним, яким чином ця гайка, що пасує до рухомого прожектора на форді, потрапила до вашої кишені. Як ви самі тут сказали, ви сіли за кермо цієї машини лише у день вашого арешту.
— Можу вам пояснити це абсолютно точно, сер. Коли ми приїхали до магазину, мій приятель не зміг одразу впоратися з замком на дверях. Було надто темно, і я присвітив йому рухомим прожектором форда. Коли я його повернув, гайка й відскочила. Вона вже була напівстертою. Я підняв її і поклав до кишені, а потім, на жаль, не встиг знову прикрутити.
Прокурор весело засміявся, наче почув дотепний жарт.
— Бачите, Чесмене, я так і знав, що ви розповісте що-небудь у такому дусі.
Чесмен пильно глянув на нього.
— Чого ж ви ставите мені такі запитання, сер? Чи, може, ви доведете, що я брешу?
Прокурор Міллер не міг піймати Чесмена на брехні, як не міг спростувати його розповідь про анонімного приятеля, що вкрав форд і, можливо, був «бандитом з червоним ліхтарем». Але йому це й не було потрібно. Зухвала, різка манера, в якій Чесмен розправлявся з прокурором, настільки обурила присяжних, що вони не вірили вже жодному слову підсудного.
В подальшому ході процесу прокурор і не старався спростувати показання Чесмена. Усі свої зусилля він спрямував на те, аби довести, що Чесмен поставив себе за межі суспільства, що він — недолюдок, якого слід вбити, бо нічого вдіяти з ним уже неможливо. Ніхто на процесі вже не думав про закони і справедливість, йшлося лише про те, щоб вплинути на присяжних і добитися від них смертного вироку Чесмену, незалежно від того, вчинив він злочини, що йому приписувались, чи ні.