Ріннельта було звільнено. Але ніхто не подбав про те, щоб реабілітувати його чесне ім'я. Навпаки, преса продовжувала свою кампанію по розповсюдженню темних чуток щодо справи Ріннельта. Навіть вісбаденський прокурор Добрітц на одній з прес-конференцій висловив думку: мовляв, відтепер треба розглядати цю справу «під іншим кутом зору», бо до цього чомусь не брали до, уваги, що Ріннельти — вихідці зі «Східної зони».
Натяк був прозорий — і газети знову зчинили галас, вимагаючи, щоб Ріниельтами зацікавилась політична поліція; деякі з них навіть писали, що викрадення Тімо — справа комуністів, і що хлопчика завезено «на Схід».
У цьому галасі майже ніхто не почув поодинокої тверезої заяви:
«Щодо стверджень, ніби викрадення Тімо якось пов'язане з переїздом родини Ріннельтів з Баутцена до Вісбадена і що ніби Тімо вивезено до Німецької Демократичної Республіки, обер-прокурор д-р Добрітц сказав, що прокуратурою Федеративної Республіки точно встановлено: жоден слід не веде до НДР».
КВИТОК У НЕБУТТЯ
1956 року нью-йоркська поліція офіційно повідомила, що в місті пропало безвісти 10 167 чоловік. Доля 10 166 з них так і лишилась невідомою, але ім'я одного — професора Колумбійського університету Хесуса де Галіндеса—довго не сходило зі шпальт американських газет.
Востаннє Галіндеса бачив його знайомий 12 березня 1956 року на платформі станції метро «Коламбес-Серкл». Придбавши квиток, — останній у своєму житті, квиток у небуття, — професор, з великим портфелем у руці, сідав у поїзд в напрямі Бронкса. Знайомий звернув увагу на те, що разом з професором до вагона ввійшли двоє смаглявих молодих людей; вони сіли на лаву обабіч Галіндеса.
Вранці 13 березня до управління нью-йоркської поліції прийшов відвідувач. Він відрекомендувався як Ансельмо Валанкес, видавець, і попросив прийняти заяву про безслідне зникнення професора Хесуса де Галіндеса.
Прочитавши заяву, поліцейський чиновник знизав плечима:
— Ви пишете, він зник учора ввечері? Хіба ж це називається «зник»? Скільки нью-йоркців не ночують удома! Ваш приятель, певно, десь надудлився й загуляв.
— Ні, цього не може бути. Галіндес не п'є й не гуляє. До того ж, ми з ним домовились зустрітися сьогодні о восьмій ранку, він мав передати мені рукопис своєї книги.
— Отже, йдеться про письменника? Тоді, містер Валанкес, все ясно: ваш автор передумав. Йому зробили вигіднішу пропозицію.
— Пробачте, але я дуже добре знаю цю людину, — обурився Валанкес. — Галіндес нездатний на таке, його викрали, бо на нього й на його рукопис уже давно полюють. Галіндес сам казав мені, що його весь час переслідують якісь підозрілі суб'єкти. Вони стежили за кожним його кроком. Запевняю вас, що професор — жертва злочину, його життя в небезпеці.
Чиновник здивовано глянув на Валанкеса.
— Про що ж ідеться в цій його книжці?
— Про Домініканську Республіку. Твір називається «Ера Трухільйо». Професор Галіндес сімнадцять років прожив у тій країні як учитель в сім'ї президента Рафаеля Трухільйо. Певна річ, він був мимовільним свідком багатьох речей, що їх Трухільйо волів би тримати в таємниці, і через це йому кінець кінцем довелося тікати звідти. Тепер ви розумієте, чому на його книжку полюють?
Поліцейський чиновник знизав плечима і, позіхаючи, заклав аркуш паперу в друкарську машинку.
— Повне ім'я зниклого?
— Хесус де Галіндес.
— Рік народження?
— Йому зараз 42 роки.
— Де мешкає?
— Бронкс, Сорокова вулиця, готель «Майамі».
— Фах?
— Викладач іспанської мови в Колумбійському університеті.
Запитань було багато. Та нараз чиновник перестав друкувати.
— Кажете, Галіндес — політичний емігрант з Домініканської Республіки? То, може, він займався політичною діяльністю і тут, у Сполучених Штатах?
— Галіндес був членом Домініканського революційного комітету.
— А що це таке?
— Організація, яка поставила собі за мету повалити диктатуру Трухільйо.
— Он як… Ну, гаразд! Чи можете ви додати ще щось?
Валанкес похитав головою.
За два тижні він одержав офіційного листа, в якому повідомлялося, що розшуки Хесуса де Галіндеса наслідків не дали.
Ансельмо Валанкес також був емігрантом. Нині видавець у Нью-Йорку, він був колись власником найбільшого в Домініканській Республіці газетного концерну. Та одного дня найпопулярніша в країні газета, що належала до цього концерну, насмілилась у передовій статті виступити проти свавілля цензури. Валанкеса заарештували, звинувативши в «підривній діяльності», йому загрожувало багаторічне ув'язнення. Але за тиждень в'язня відвідав відомий в урядових колах адвокат, який без зайвих слів запропонував Валанкесу «подарувати» Трухільйо свій концерн в обмін на волю. Валанкес підписав угоду, що її адвокат завбачливо приніс із собою. Невдовзі він залишив країну.
У випадку з Галіндесом розрахунок Валанкеса був простий: якщо пощастить довести участь Трухільйо у викраденні, а може, і вбивстві цієї людини, то світова громадськість пересвідчиться в тому, що домініканський диктатор — злочинець, і йому доведеться зійти з політичної арени. Валанкесу пощастило знайти людину, що тривалий час була секретним агентом горезвісної «Юнайтед фрут компані» в Латинській Америці і добре знала домініканську «кухню».
Восени 1956 року Валанкес запросив представників редакцій усіх нью-йоркських газет на прес-конференцію, де буде, мовляв, розкрито таємницю сенсаційного зникнення професора Хосуса де Галіндеса.
Готель «Хілтон», у великому залі якого мала відбутися прес-конференція, охороняв загін озброєних здорованів. Потрапити до залу можна було тільки по спеціальній перепустці, до того ж на дверях репортерів ретельно обшукували.
Та найбільший сюрприз чекав на газетярів у самому залі. Людина, що мала виступати з сенсаційним викриттям, сиділа на невеличкому підвищенні в будці, виготовленій з куленепробивного скла; будку оточувала дюжина охоронців з пістолетами напоготові.
Хоч перед початком прес-конференції Валанкес відрекомендував промовця як Майка Мортона, всі добре розуміли, що це тільки псевдонім.
Свій виступ Мортон розпочав досить ефектно:
— Хлопці, в своїх репортажах не називайте мого імені, не фотографуйте і не малюйте мене. Якщо вони дізнаються, хто я, моє життя не варте буде й шеляга. Бо кілька місяців я цікавився справами сімейки Трухільйо. Багато хто намагався вже викрити цю зграю, і всі вони зараз там, на небі: застрелені, повішені, отруєні або відправлені на той світ в якийсь інший спосіб. Я зовсім не бажаю приєднуватися до них, і, гадаю, ви мене розумієте.
— Я хочу розповісти вам зараз, — продовжував він, — про великий гангстерський концерн, на рахунку якого принаймні три сотні злочинів: убивств, викрадень, нападів на банки тощо. Але на чолі того концерну стоїть не простий гангстер, а глава держави, з яким уряд Сполучених Штатів підтримує тісні дипломатичні зв'язки і який щороку одержує субсидію у 800 мільйонів доларів з нашого фонду допомоги слаборозвинутим країнам.
Далі Мортон розповів, як він за дорученням Домініканського революційного комітету розшукував Галіндеса. Агент розпочав з того, що опитав чергових усіх станцій метро від Коламбес-Серкла до Бронкса. І на передостанній йому пощастило: черговий пригадав, що саме в той день, і в той час, що їх назвав Мортон, двоє молодих людей, на вигляд італійці чи іспанці; вивели з вагона літню людину, якій стало млосно. Один з молодиків навіть попросив у чергового дозволу скористатися його службовим телефоном, щоб викликати швидку допомогу.