Почувши вранці про події минулої ночі, Кертіс похмуро сказав:
— Ох, телепню! Я ж попереджав! Тепер тебе може врятувати тільки американський посол. Іди до нього й розкажи йому про свою місію.
Мортон сумно похитав головою.
— Боюся, що для Вашінгтона тутешня військово-морська база дорожча за життя якогось Майка Мортона. Але доведеться-таки спробувати.
…Посол містер Річард Стівенс зустрів Мортона привітно. Але, вислухавши розповідь агента, гірко посміхнувся:
— На жаль, я нічого не можу для вас зробити. Ви не член дипломатичного корпусу й не державний чиновник, а приватна особа. Тому про дипломатичний імунітет не може бути й мови.
Посол вийшов з-за свого письмового стола, поклав руку Мортону на плече.
— Повірте мені, я розумію ваше становище і співчуваю вам. Але сказати вам можу тільки одне: двері посольства для вас зачинені.
«Що ж, тепер врятувати тобі життя може тільки «Анчоа», — подумав. Мортон, вийшовши на вулицю.
«Анчоа» — невеличка моторна яхта, що належала «Юнайтед фрут компані», призначалася для поїздок її відповідальних службовців. Щоправда, її саме ремонтували в сухому доку, але ця обставина була на руку Мортону: агентам Трухільйо навряд чи спаде на думку шукати його там. А ремонт дрібний, яхта вже завтра може вийти в море.
Пересвідчившись у цьому і домовившись із шкіпером «Анчоа» про час і місце завтрашньої зустрічі, Мортон повернувся до міста, де була ще одна невідкладна справа. Він вийшов з таксі за квартал од будинку, де жив Мерфі, постояв, перевіряючи, чи за ним не стежать, а тоді ввійшов до телефонної будки. Довгі гудки. Ще й ще раз. Ніхто не відповідав.
Коло дверей квартири Мерфі Мортон зупинився. Постояв, прислухаючись. Потім обережно подзвонив раз, удруге, втретє. Почекавши кілька хвилин, видобув з кишені відмичку. Кілька вправних рухів — і двері відчинилися. Тримаючи в руці пістолет, Мортон навшпиньках ввійшов до передпокою, обережно прочинив двері до кімнати. Щоб збагнути, що сталося, йому вистачило одного погляду: таке безладдя буває тільки після обшуку.
«Отже, ця банда таки побувала тут, — подумав Мортон, обережно зачиняючи двері.— Вони випередили мене. Тепер пташка в їхніх руках».
Вийшовши на вулицю, Мортон глянув на годинник. До зустрічі з Кертісом лишалося чверть години. Треба було поспішати.
Веснянкувате обличчя Кертіса розпливлося в щирій посмішці.
— Хелло, Майк! Радий бачити тебе. Я вже почав хвилюватися.
— Ще живий, Нормане, ще живий! Ти забрав з номера мої речі?
— Ось вони, — Кертіс передав Мортону невеликий пакуночок. — Що сказав тобі посол?
— Категорична відмова. На інше я й не розраховував. Але в мене є чудовий план.
Мортон розповів другові про варіант з «Анчоа», потім додав:
— На жаль, на Мерфі доведеться поставити хрест: тут нас випередили.
—І не тільки тут. — Обличчя Нормана Кертіса похмурнішало. — Ось, читай!
Мортон узяв газету.
«Сьогодні вранці на березі моря під урвищем знайдено автомашину, яка належала капітанові ВВС Октавіо де ла Маса. Очевидно, машина зірвалася з шосе на повороті. Тіло капітана й досі не знайдено».
Згортаючи газету, Мортон розгублено пробурмотів:
— Шкода… Хороший був хлопець. Що ж, тепер нам лишається тільки рятувати власні шкури. Ходім до посольства.
Мортону довелося півгодини умовляти посла, щоб той поцікавився долею «американського громадянина Джеррі Т. Мерфі». Після короткої розмови з начальником домініканської служби безпеки посол поклав трубку й сказав:
— Мерфі був заарештований як учасник антиурядової змови. Він визнав себе винним і годину тому повісився в своїй камері.
Мортон безсило опустився в крісло.
— Тепер моя черга, — прошепотів він. Посол налив йому чарку віскі.
— Випийте. Може, все ще якось обійдеться.
— Тільки в тому разі, якщо ви мені допоможете.
— Але я вже казав…
— Ні, я тепер маю на увазі інше. Дозвольте нам з товаришем переночувати в посольстві.
— Гаразд.
— А вранці дайте нам посольську машину.
— Гаразд.
—І попередьте наші патрульні судна, що завтра від шостої до сьомої ранку яхта «Анчоа» подаватиме сигнал «SOS» поблизу Сьюдад-Трухільйо, в міжнародних водах.
…Коли посольський каділлак, промчавши вулицями міста, вилетів на широке шосе, що вело до порту, Мортон помітив у дзеркальці чорну машину, яка швидко наздоганяла їх.
— Ось і наші друзі,— процідив він крізь зуби. — Готуйся, Нормане!
Він витяг з кишені пістолет, поклав на сидіння.
Кертіс тим часом розірвав пакет, який обережно тримав на колінах, і Мортон побачив шість невеличких ручних гранат. Канадець узяв три з них, міцно зв'язав тонкою нейлоновою мотузкою.
— Отак! Коли вони наблизяться метрів на сто, трохи загальмуєш. — І підкинув гранати у руці.
Все сталося в одну мить: Мортон загальмував, з машини переслідувачів пролунали дві довгі автоматні черги, потім він почув вибух і краєчком ока побачив колесо, яке само по собі котилося по шосе.
Американець знову дав газ. Раптом він відчув, як тіло Кертіса навалюється на його плече. Глянувши в обличчя канадця, побачив тоненьку цівку крові. Кертіс був мертвий: куля влучила в скроню.
Мортон зупинив машину край дороги, за півмилі од верфі. Хвилину постояв, вдивляючись у лице друга, який щойно врятував його від смерті, зітхнув і пішки рушив далі.
Яхта була готова до відплиття, і агента ніхто більше не переслідував. Через годину, у відкритому морі, Мортон побачив вузький силует американського есмінця…
Звіт про прес-конференцію Мортона надрукували всі провідні газети країни. Державний департамент змушений був надіслати урядові Трухільйо ноту протесту з вимогою розшукати й суворо покарати всіх винних у викраденні професора Хесуса де Галіндеса. Домініканський посланник у Вашінгтоні був оголошений «персоною нон грата».
Та водночас по дипломатичних каналах Трухільйо повідомили про те, що американський уряд не надає «справі Галіндеса» великого значення.
Відчувши підтримку Вашінгтона, Трухільйо повівся зухвало. Він не відповів на ноту Сполучених Штатів і в свою чергу оголосив американського посла «персоною нон грата». Містеру Стівенсу довелося залишити країну.
Отже, злочинець Трухільйо тоді ще був потрібний Сполученим Штатам.
А Хесус де Галіндес? Його доля так і лишилась невідомою.
СЛІДИ ВЕДУТЬ ДО МЕКСІКИ
14 жовтня 1963 року в Алжірському кварталі Парижа було проведено поліцейську облаву. Першу протягом багатьох місяців, але вона не була чимось винятковим. На той час, коли в Алжірі вирувала боротьба за свободу і незалежність, тут майже щоночі ревли сирени поліцейських автомобілів і «танцювали» гумові палиці. Згодом до облав вдавалися не так часто; вони мали місце лише з нагоди чергового замаху на генерала де Голля або приїзду до міста важливого іноземного гостя. В таких випадках поліція звичайно заарештовувала «в інтересах безпеки» кількасот чоловіків і жінок даного кварталу, тримала їх в ув'язненні кілька днів і зрештою після перевірки випускала на волю. Крім тих, кого шукали за старі гріхи.
Саме такою була і облава 14 жовтня 1963 року. Загони поліцаїв у старомодних французьких сталевих касках зігнали докупи мешканців кількох будинків, перевірили їхні посвідчення, перетрусили злиденні помешкання. А почалося все з анонімного телефонного дзвінка. Незнайомець повідомив чергового офіцера управління поліції, що в Алжірському кварталі переховується шість африканців, які планують замах на президента де Голля. Те туманне і, як згодом виявилося, з потаємною метою зроблене попередження підняло на ноги понад двісті ажанів, десятки поліцейських агентів.
Проте облава ніяких результатів не дала. Лише в барі на Рю Лапеврер стався випадок, який, здавалося, не мав ніякого зв'язку з причиною поліцейської облави. П'яний чолов'яга в морській робі відмовився пред'явити документи поліцаєві Журдену. Аби не викликати зайвого галасу, Журден заспокійливо поплескав його по плечу й потягнувся до його кишені, щоб витягти з неї паспорт. Але матрос швидким рухом ударив його по руці. В ту ж мить п'яний опинився в залізних обіймах двох Журденових колег. Журден узяв паспорт і почав обмацувати одяг затриманого. Під лівою холошею він намацав прив'язаний до ноги невеликий шкіряний мішечок. Досвідчений поліцай одразу догадався, що в ньому.