Відступили навіть найодчайдушніші репортери.
І все ж увечері 8 вересня одна людина побувала на «Моро Касл». її ніхто тут не знав, та й навряд чи хто взагалі пізнав би, одягнену в азбестовий костюм і протигаз. Незнайомий пробув на судні близько години, потім поспішно зійшов трапом униз і зник, зник так само несподівано, як і з'явився. Наступного дня газети вмістили його фотографії, проте пояснити, хто був невідомий і що саме робив він на судні, не змогли.
А 9 вересня сталася нова подія. Океанські хвилі викинули на пляж знов-таки в Есбері-Парку два трупи: молодої людини в матроському костюмі й трохи старшої — в офіцерській уніформі. Експерти відразу ж оглянули трупи. Було встановлено, що офіцер потонув, але матроса було застрелено: на черепі його зяяло дві дірки від револьверних куль. У кишені в офіцера лежав револьвер того ж калібру, що й кулі, якими вбито матроса; в магазині бракувало якраз двох патронів.
Поліція Есбері-Парку обмежилася тим, що старанно занотувала всі події, які відбулися в місті протягом тих двох днів; звіт надійшов до Нью-Йорка, на адресу морського міністерства, але там він загубився серед зливи інших паперів комісії по розслідуванню катастрофи, і довго ніхто не реагував на нього.
В перші дні після загибелі «Моро Касл» найважливіше завдання комісії полягало в тому, щоб розшукати всіх пасажирів та членів команди судна, живих чи мертвих. Нарешті невтішний підсумок було підбито: загинуло 134 пасажири, переважно жінки та діти. Що ж до команди, то втрати були незначними: море поглинуло лише шістьох із ста восьми її членів. Решта вчасно залишила корабель на рятувальних шлюпках. Таким чином, «героїзм» екіпажу, про який уже поспішили написати спритні репортери, викликав великий сумнів. Яка саме ситуація склалася на «Моро Касл» після виникнення пожежі, яскраво характеризує той факт, що єдиний на судні моторний бот, розрахований щонайменше на 50 чоловік, доставив до берега лише шістьох: вдягненого в чепурну парадну уніформу корабельного інженера Еббота, мексіканського «олов'яного короля» мільйонера Дорреса з дружиною та дочкою і двох матросів. Бот досяг берега о 7 годині ранку, тобто через чотири години після того, як в ефірі пролунав сигнал біди.
Минув ще день, потім другий, але вони не принесли нічого, крім нових чуток та вигадок. Офіційні власті мовчали. Навколо катастрофи згущалася атмосфера державної таємниці. Поліція посилалась на прокуратуру, прокуратура — на службу безпеки, остання — на морське міністерство: мовляв, головне розслідування провадять там.
Тільки 12 вересня двом агентам страхової компанії вдалося зійти на «Моро Касл». Агенти мали намір з'ясувати долю коштовностей, які належали 73-річній мільйонерці Кетлін Моррісон. Вважали, що вона загинула, бо серед живих її не знайшли. Місіс Моррісон ніколи не розлучалася зі своїми прикрасами і в цю подорож також узяла їх із собою. Страхова компанія мала всі підстави хвилюватися: прикраси було застраховано на кругленьку суму — 2,5 мільйона доларів, і родичі старої мільйонерки вже почали цікавитися компенсацією.
Озброївшись автогеном, двоє агентів за кілька годин пробилися крізь плутанину уламків до каюти місіс Моррісон. Двері каюти були відчинені і гойдалися на петлях. Обидві кімнати являли собою тільки голі стіни й підлогу. Панелі з цінних порід дерева, меблі, взагалі все, що могло горіти, обернулося на попіл; вистояло тільки залізо. В спальні біля стіни акуратно, рядками лежали пружини — все, що лишилося від великого дерев'яного ліжка.
Стінка спальні мала вмонтований туди сейф. Агенти кинулись до нього, але раптом зупинилися: дверцята були відчинені, а сейф порожній. Отже, його відімкнув хтось ключем. А може, сама хазяйка каюти вийняла з нього свої речі?
За кілька хвилин агенти переконалися, що це не так. Оглянувши те, що лишилось від ліжка, вони знайшли обгорілі кістки і протез щелепи, що, як було встановлено пізніше, належав Кетлін Моррісон. Отже, вона не потонула в океані, а згоріла в своїй каюті. Вірніше, згорів її труп, бо важко було б припустити, що місіс Моррісон не мала змоги вибратися звідси. Проспати пожежу вона не могла, адже всі корабельні приміщення було обладнано сигналізацією, яка на випадок пожежі автоматично вмикалася. До того ж до її каюти вогонь добрався лише через кілька годин.
Отже, залишалося припустити найгірший варіант: або Кетлін Моррісон було вбито, або ж вона померла від переляку, коли побачила, як грабують її сейф. Таким чином, можливо й таке: замітаючи сліди, злочинці підпалили корабель, вирішивши разом з мільйонеркою принести в жертву своїй пожадливості життя ще 420 людей!
Того ж самого дня, тієї самої години, коли агенти обмірковували ці жахливі варіанти, в Нью-Йорку почала свою роботу комісія морського міністерства, покликана з'ясувати всі причини й подробиці катастрофи на «Моро Касл». Власне кажучи, комісія з чотирьох вищих офіцерів мала відповісти на єдине запитання: хто винен у пожежі — люди чи стихійні сили? Якщо з'ясується, що винні люди, тоді в справу втрутяться слідчі органи.
Четверо огрядних джентльменів зайняли свої місця за великим дубовим столом, заваленим документами й морськими картами; близько двадцяти сторонніх, переважно репортерів, вмостилося на стільцях біля стіни.
Ось рипнули двері, і на порозі з'явився високий кремезний чоловік у морському кітелі — перший свідок у справі «Моро Касл» і останній його капітан. Поки він ішов до столу, репортери збуджено перемовлялися. Десятки, сотні фотографій капітана «Моро Касл» з'являлися в ці дні в газетах, і його зовнішність була добре відома всім. Однак цей офіцер був зовсім не капітаном Вільмоттом.
Так, перед комісією стояв Уїльям Вармс, перший офіцер «Моро Касл». Саме він командував кораблем протягом тих кількох трагічних годин.
Близько дев'ятої вечора 7 вересня, коли «Моро Касл» ще перебував за сотню миль від Нью-Йорка і пасажири розважалися на балу, судновий лікар де Вітт знайшов капітана Вільмотта мертвим у його каюті. Він стояв навколішках біля ванної, опустивши в неї голову й руки. Очі в нього були широко розплющені. Досвідчений лікар, де Вітт одразу ж побачив: капітан загинув неприродною смертю. Все свідчило про те, що викликала її сильна отрута.
В залі запала мертва тиша, коли Вармс почав свою розповідь. Репортери слухали, затамувавши дух, адже слідство тільки-но почалося — і вже така сенсація!
Та ось один із членів комісії перебив свідка:
— Містер Вармс, де ви були, коли де Вітт знайшов труп капітана?
— Звичайно, на містку. Адже старший офіцер зобов'язаний бути там, коли сам капітан відсутній.
— Це не зовсім так, містер Вармс. Крім старшого офіцера, першого помічника капітана, на судні є ще другий та третій помічники, і всі вони повинні нести вахту. Інакше вам доводилося б проводити на містку по дванадцять годин на добу.
— Так. Проте в той час, коли доктор де Вітт знайшов труп капітана, я був саме на містку.
— Чи може хто-небудь підтвердити це?
— Разом зі мною там були третій помічник, стерновий, радист. Мабуть, ще кілька членів команди також бачили мене там.
— Чи певні ви того, що після подій, які незабаром відбулися на судні, всі ці люди зможуть підтвердити ваші слова? Чи зможуть вони пригадати, коли саме ви були на містку — з восьмої до дев'ятої, чи тільки з пів на дев'яту до дев'ятої?
Вармс безпорадно знизав плечима.j
— Не знаю… Та хіба це так важливо? Яке це має значення?
— Ви самі розповідали: капітана Вільмотта отруїли десь близько дев'ятої години. Треба з'ясувати, хто це зробив, адже не кожній людині на судні дозволено заходити до капітанської каюти. Тим-то ми й хотіли б, щоб особи з найближчого оточення капітана довели своє алібі.
— Моє алібі довести неважко. Коли…
— Містер Вармс, скільки років ви проплавали під командуванням Вільмотта?