— Опис руки й пальців так точно узгоджується з твоїм малюнком, — сказав я, — що в мене нема жодного сумніву: тільки орангутанг — і саме цього виду — міг залишити такі сліди пальців. Це темно-руде волосся також відповідає описові Кюв'є. Проте я все ж не можу збагнути деяких подробиць цього страхітного вбивства. Скажімо, люди чули два голоси й один безперечно належав французові.
— Твоя правда. І ти, мабуть, пам'ятаєш слова, котрі, як майже всі свідчать, казав той голос: «Mon Dieu!» Голос, з огляду на ситуацію, слушно оцінив один із свідків (Монтані, кондитер), кажучи, ніби той когось докоряв чи умовляв. Це дає мені надію на розв'язок усієї загадки. Француз знав про вбивства. Можливо, — насправді це більш ніж імовірно, — що він не брав ніякої участі в тих кривавих жахіттях. Орангутанг міг утекти від француза. Він міг переслідувати мавпу, але, якщо в звіра напад шаленства, впіймати його неможливо. Отже, орангутанг і зараз десь гуляє. Я не роз'яснюватиму свої дальші здогади, — інакше я не маю права їх назвати, — вони настільки інтуїтивні, що я сам ледве їх розумію, і тому не сподіваюся, що зможу зробити їх зрозумілими для інших. Через те нехай це будуть просто здогади. Якщо той француз і справді невинний, то оголошення, яке я вчора заніс до редакції газети «Le Mond» (цю газету переважно читають матроси, бо вона віддана їх інтересам), приведе його сюди.
Він дав мені газету, і я прочитав таке:
«ПІЙМАНО! У Булонському лісі рано-вранці такого-от числа (вказано день убивства) піймано великого бурого орангутанга, що походить з острова Борнео. Власник (як нам відомо, матрос з мальтійського судна) може отримати тварину, якщо задовільно опише її та сплатить невеличку суму за її лови та утримання. Звертатися: Сен-Жерменське передм., вул...., буд..., au troisieme».[18]
— Як ти знаєш, — спитав я, — що той чоловік — матрос з мальтійського судна?
— Я не знаю цього, — відказав Дюпен, — я не певен цього. Проте, ось стрічка, яка своїм засмальцьованим виглядом промовляє, що була заплетена в одну з тих довгих кіс, що їх так полюбляють матроси. Крім того, оцей морський вузол на ній зав'яже не кожен, бо це мальтійський вузол. Цю стрічку я підняв коло громовідводу. Вона не могла належати жодній з небіжчиць. Та навіть, якщо я помиляюсь, і француз не з мальтійського судна, нема великої шкоди: він не знатиме причини моєї помилки, він просто гадатиме, що мене ввели в оману деякі обставини, до яких йому нема ніякого діла. Якщо ж я правий, то мій виграш істотний. Хоч і невинний, він усе ж знає про вбивства, отже, вагатиметься зголоситись як власник орангутанга. Мабуть, він гадатиме:
«Я невинний. Я небагатий. За мого орангутанга можна взяти чималі гроші: для мене зараз це справжнє багатство. Чого це я маю втрачати свою власність через дурну обережність? Ось він — лиш піти й забрати. Його знайдено в Булонському лісі — далеченько від місця страшної пригоди. Та хто взагалі втямить, що вбивства вчинила якась лиха тварина? Поліція дала хука на цьому ділі, не вхопила жодної ниточки до справжніх подій. Нехай вони й вистежать мавпу, — як вони доведуть, що я знав про вбивства? А коли й знав, то що? За це не можна потягти до суду. Але найважливіше, що про мене знають. У газеті сказано, що власником є матрос з мальтійського судна. Я не можу бути певен, що вони не знають про мене більше. Якщо я не з'явлюся по мавпу, що так дорого коштує, — а вже знають, що я її власник, — я не лише втрачу орангутанга, а й накличу підозру. Не випадає привертати увагу чи до себе, чи до тварини. Треба зголоситися, забрати її та заховати з очей, поки це діло вщухне».
Цієї хвилини ми почули, що хтось піднімається сходами.
— Готуйся, — сказав Дюпен, — пам'ятай за пістолети, але не показуй їх і не стріляй без мого знаку.
Вхідні двері були не зачинені, й гість увійшов не подзвонивши. Він піднявся на кілька сходинок і нерішуче зупинився. Аж ось ми почули, що він пішов униз. Дюпен було кинувся до дверей, але гість знову пішов угору. Він уже не вагався: рішуче піднявся на четвертий поверх і постукав у наші двері.
— Заходьте, — привітно сказав Дюпен.
Чоловік увійшов. Безперечно, це був матрос: ставний, дужий чолов'яга з тим байдужо-зухвалим виразом обличчя, яке мало означати, що він й дідькові дасть ради. Засмагле лице більш ніж наполовину ховалося під бакенбардами й вусами. У руці він тримав важку дубову палицю, але іншої зброї, здається, не мав. Він незграбно вклонився й побажав нам «доброго вечора» з тим акцентом, який, хоча й був трохи Neufchatelish,*[19] все ж виказував справдешнього парижанина.