— На наше з вами щастя, справа вже з'ясувалася.
— З'ясувалася?
— Так, їм самим пощастило знайти винуватця.
— Хто ж він?
— Один із працівників концерну. Як ми й гадали від самого початку, то був просто кепський жарт. Його втнув один з їхніх працівників, журналіст. Певне, молодик з богемними звичками, з різними шаленими ідеями, але непоганий хлопець. Вони, здається, підозрювали його від першої ж хвилини, хоч і не поквапилися сказати нам про це.
— Розумію.
— Мабуть, тому, що не хотіли висловлювати необгрунтованої підозри.
— Розумію.
— Та хоч там як, а справа з'ясована. Вони вирішили не позивати його, змирилися зі збитками, повелися дуже великодушно. Вам треба тільки одне: записати його зізнання. А тоді можете поставити крапку.
— Розумію.
— Я маю його адресу й прізвище, запишете?
Єнсен записав усе те на звороті маленької білої картки.
— Для всіх буде краще, коли ви якнайшвидше спекаєтеся цієї халепи. Матимем спокій.
— Так.
— Оформте справу, як звичайно, і закрийте її. Не забудьте, що вони хотіли б ознайомитися з матеріалами слідства.
— Розумію.
— Єнсене!
— Слухаю.
— Вам нема чого журитися. Нема нічого дивного, що так вийшло. Адже керівники концерну мали більше можливостей розплутати справу. Вони ж бо знають своїх людей, стосунки між ними, і це давало їм велику перевагу.
Єнсен нічого не сказав. Начальник дихав важко й уривано.
— І ще одне.
— Слухаю.
— Я від самого початку наголошував, що ваше завдання — з'ясувати справу з анонімним листом, правда ж?
— Так, наголошували.
— Це означає, що вам не треба звертати уваги на інші побічні обставини, що можуть виплисти під час слідства. Отже, як тільки ви допитаєте того молодика, вважайте справу закритою. І забудьте про все, що до неї стосується. Зрозуміли?
— Так.
— Я вважаю, що це для всіх найкращий кінець… і для нас із вами також…
— Розумію.
— Ну, то й добре. До побачення.
Єнсен вернувся до ванної і доголився. Потім неквапом одягнувся, випив кухлик окропу з медом і прочитав вранішню газету.
Хоч машин на автостраді було менше, ніж звичайно, комісар Єнсен їхав на середній швидкості, і як він поставив свою машину на майданчику біля дільниці, було вже пів на десяту.
Він довго сидів коло столу, не заглядаючи ні в рапорти, ні в список адрес. Тоді зателефонував начальникові патруля, дав йому білу картку і сказав:
— Зберіть відомості про цього чоловіка. Всі, які лише зможете. І якнайшвидше.
Єнсен стояв коло вікна й дивився на санітарів. Не встигли вони ще впоратися з дезинфекцією камер, як двоє поліцаїв у зеленій формі привели першу партію п'яних. За якийсь час зателефонував поліцай, відряджений на пошту.
— Де ви тепер?
— У центральному газетному архіві.
— Вже дійшли якихось висновків?
— Ще ні. Шукати далі?
— Так, — сказав Єнсен.
Начальник патруля повернувся за добру годину.
— Ну що?
— Двадцять шість років. Син відомого підприємця. Родина заможна. Час від часу влаштовується на роботу журналістом у якийсь тижневик. Дістав добру освіту. Неодружений. Начебто йому протегують самі шефи, мабуть, через родинні зв'язки. На вдачу… — начальник патруля наморщив лоба, вдивляючись у нотатки, ніби не міг прочитати свого власного письма, потім повів далі: — Неврівнова-жений, запальний, симпатичний і дотепний. Схильний до зухвалих жартів. Нервовий, ненадійний, швидко втомлюється. Сім разів його затримували за пияцтво, двічі силоміць лікували. Одне слово, невдаха, — докінчив він.
— Цього досить, — сказав Єисен.
О пів на першу він велів принести з буфету другий сніданок: двоє не круто зварених яєць, склянку чаю і три пшеничні сухарі.
Попоївши, він підвівся, одягнув плащ і капелюх, зійшов наниз, сів у машину й поїхав у південному напрямку.
Вказане помешкання він знайшов на третьому поверсі звичайного найманого будинку, але ніхто не вийшов на його дзвінок. Він прислухався й ніби почув за дверима негучну музику. Почекавши кілька хвилин, він узявся за дужку. Виявилося, що двері не замкнені, і він зайшов досередини.
То було стандартне помешкання, що складалося з передпокою, кухні та двох кімнат. Стіни в першій кімнаті були голі, вікно без фіранок. Посеред підлоги стояв стілець, а коло нього — порожня пляшка з-під коньяку. На стільці сидів голий молодик і бренькав на гітарі.
Він трохи схилив голову набік і глянув на відвідувача, але не перестав бренькати й не озвався.
Єнсен пройшов до другої кімнати. Там теж не було меблів, килимів чи фіранок, зате на підлозі валялося кілька порожніх пляшок і купа одягу. В кутку на матраці, уткнувшись головою в подушку, спала жінка, вкрита простирадлом і ковдрою. Одну руку вона відкинула на підлогу, і саме на такій відстані, щоб можна було дістати, лежали цигарки, брунатна торбинка і стояла попільничка.
Повітря було важке, затхле, просякнуте спиртом, тютюновим димом і духом людського тіла. Єнсен відчинив вікно.
Жінка підвела голову з подушки і, нічого не розуміючи, витріщила на нього очі.
— Хто ви такий? — спитала вона. — Якого дідька вам тут треба?
— Це, рибонько, детектив, якого ми цілий день чекали! — гукнув гітарист із першої кімнати. — Відомий детектив, що прийшов спіймати нас.
— Ідіть до біса, — сказала жінка й знов опустила голову на подушку.
Єнсен підступив до матраца.
— Покажіть своє посвідчення, — сказав він.
— Ідіть до біса, — сонно мовила жінка в подушку. Єнсен нахилився, відкрив торбинку і, пошукавши в ній,
знайшов посвідчення. Він перебіг його очима: дев'ятнадцять років. У верхньому правому кутку стояли дві червоні позначки, добре помітні, хоч їх намагалися витерти. Вони означали дві затримки за пиятику. За третім разом примусово відсилають до лікарні.
Єнсен рушив до виходу. У дверях він спинився й сказав гітаристові:
— Я вернуся за п'ять хвилин. Будьте ласкаві вбратися до того часу.
Він зійшов униз, до своєї машини, й викликав по радіотелефону поліційний автобус. За три хвилини той прибув, і Єнсен з двома поліцаями вернулися до помешкання. Гітарист, що вже встиг одягнути сорочку й штани, сидів на підвіконні й курив. Жінка й далі спала.
Один поліцай узяв тестер, підвів жінці голову і всунув трубку їй між губи.
— Дихніть.
Кришталик у гумовій кульці геть позеленів.
— Одягайтеся, — наказав поліцай.
Жінка відразу прокинулась. Вона схопилася з постелі і тремтячими руками натягла простирадло на груди.
— Ні,— мовила вона. — Ні, ви не маєте права. Я нічим не завинила Я тут мешкаю. Ви не маєте права, не треба, на бога, не треба
— Одягайтеся, — знову сказав поліцай із тестером і носаком черевика підсунув до неї вбрання.
— Ні, я не хочу! — крикнула вона й відштовхнула вбрання в другий куток.
— Загорніть її в ковдру, — сказав Єнсен, — і швидше. Жінка мовчки витріщила очі, розпачливо й перелякано.
На її правій щочі видніла червона смуга від подушки, темні, коротко підстрижені коси збилися куделею.
Єисен вийшов до першої кімнати. Молодик і далі сидів на підвіконні. Жінка плакала, пронизливо, істерично, і, мабуть, опиралася, але все те довго не тривало. Не минуло й двох хвилин, як поліцаї вже впоралися з нею й вивели з помешкання. Єнсен зазначив час по годинникові.
— Невже аж так необхідно було її брати? — спитав молодик.
Голос у нього був приємний, але невпевнений, і руки тремтіли.
— Отже, це ви послали листа? — запитав Єнсен.
— Так, і признаюся. Уже признався, хай йому біс.
— Коли ви його послали?
— У неділю.
— В яку пору?
— Увечері. Не пам'ятаю, коли саме.
— До дев'ятої чи після?
— Здається, після. Я ж вам сказав, що не пам'ятаю.
— Де ви його складали?
— Дома
— Тут?
— Ні, в батьків.
— На якому папері?
— На звичайному, білому.
Він уже опанував себе й холодно дивився на Єнсена
— На папері для друкарської машинки?
— Ні, кращої марки. На уривку від якогось диплома.