— Яку телеграму? Я не маю ніякої телеграми…
— Не брешіть.
Господар схопився з місця, підбіг до вікна й почав бити кулаком об кулак.
— Ні, ви мене не спіймаєте. Більше я нічого не скажу.
— Покажіть телеграму.
Господар обернувся. Руки в нього й далі були стиснені в кулаки.
— Дарма питаєте. Я не маю телеграми.
— Ви її порвали?
— Не пригадую.
— Що в ній було?
— Не пригадую.
— Хто її підписав?
— Не пригадую.
— Чому ви пішли з роботи?
— Не пригадую.
— Де мешкає ваша колишня дружина?
— Не. пригадую.
— Де ви були в цей час минулої неділі?
— Не пригадую.
— Тут чи де?
— Не пригадую.
Господар і далі стояв спиною до вікна, так само стискаючи кулаки. Обличчя в нього спітніло, погляд був зляканий і по-дитячому впертий. Єнсен незворушно дивився на нього. Почекавши з хвилину, він сховав нотатника до кишені, взяв капелюха й рушив до дверей. З порога він ще запитав:
— Що таке тридцять перший відділ?
— Не пригадую.
Коли він їхав робітничим селищем, годинник показував чверть на дванадцяту. Він спинився коло поліційної дільниці й зателефонував звідти начальникові патруля.
— Так, вони розлучені. Дістаньте її адресу, поїдьте до неї й подивіться на диплом. А якщо він розірваний, то заберіть із собою.
— Розумію.
— І покваптесь. Я чекатиму на вас тут.
— Розумію.
— Ще одне.
— Слухаю.
— Він дістав телеграму вчора або сьогодні вранці. Пошліть когось на пошту по копію.
— Розумію.
Вартівня була велика й понура, з жовтими цегляними стінами й синтетичними завісами на вікнах. У глибині її стояв стіл, а позаду — кабіни для арештованих із блискучими ґратками на дверях. У кількох із них були вже люди. Коло столу сидів поліцай у зеленій формі й гортав рапорти.
Єнсен сів коло вікна й позирнув на тихий, порожній майданчик. Жовтий дим, здавалося, вбирав у себе з сонячного проміння все тепло, бо світило воно якось блякло й мертво. А сморід стояв нестерпний.
— Тут завжди так смердить?
— У будень ще гірше, — сказав поліцай. Єнсен кивнув.
— Можна звикнути. Газ нешкідливий для здоров'я. Та мені здається, що він усе-таки пригнічує людей. Дехто навіть накладає на себе руки.
— Он як.
За п'ятдесят хвилин задзвонив телефон.
— Вона була дуже привітна, — доповів начальник патруля. — Відразу показала диплом.
— Ну?
— Цілий-цілісінький. Тобто є обидві половинки.
— А нема підстав підозрювати, що його підмінили чи підновили?
— Підписи принаймні не нові. Чорнило не свіже.
— Ви були в помешканні?
— Ні, вона винесла диплом. І зустріла нас привітно, як я вже сказав, ніби чекала, що ми приїдемо. До речі, вона дуже елегантна молодичка
— А телеграма?
— Я послав чоловіка на телеграф.
— Верніть його.
— Вам уже не треба копії?
— Ні.
Комісар Єнсен помовчав, тоді додав:
— Мабуть, вона до справи не стосується.
— Комісаре!
— Прошу?
— Мене здивувала така детаїь: один із моїх хлопців стояв на посту якраз перед її будинком.
— Так. А ще що?
— Про вас питав начальник поліції.
— Просив щось переказати?
— Ні.
Рух на автостраді трохи збільшився. Подекуди на узбіччі стояли машини. Переважно власники чистили їх і натирали до блиску, проте були й такі, що попримощувалися коло розкладних столиків на сидіннях, вийнятих з машини. На столиках стояли портативні телевізори й лежала їжа в целофанових торбинках, та, що продається в усіх автоматах. Що ближче до міста, то машин було більше, і Єнсен дістався до центру аж за десять хвилин до шостої.
Місто й далі було порожнє. Саме передавали футбольний матч, і ті, хто не вовтузився коло машини, сиділи вдома. Футбольні матчі влаштовували тепер тільки задля передач. Вони відбувалися без глядачів у просторих опалювальних залах телестудії. Команди складалися з платних гравців, серед них було багато чужоземців. Та незважаючи на високий, як казали, рівень гри, цікавість до таких матчів зменшувалася. Єнсен рідко дивився їх, хоч завжди вмикав телевізор, як сидів дома. Він був певний, що й інші люди робили так само.
На нього дедалі дужче налягала втома, кілька разів темніло в очах, наче він мав зомліти. Єнсен знав, що то з голоду, тому спинився коло кав'ярні-автомата й купив кухлик окропу, пакуночок бульйонового порошку і плитку сиру.
Очікуючи, поки порошок розчиниться в окропі, він вийняв нотатника й вивів на чистій сторінці: «Номер, 7, журналіст, неодружений, 58 років, пішов за власним бажанням».
Хоч Єнсен навіть не дочекався, поки бульйон прочахне, було вже пів на шосту, як він вернувся до машини, а поки дістався до західного району, почало смеркати.
До терміну лишилося рівно шість годин.
25
Вулиця була вузька й погано освітлена Обабіч росли дерева, а за ними видніли дво— й триповерхові будинки. Звідси було недалеко до центру. Цю частину міста забудовували приблизно сорок років тому, й селилися тут здебільшого державні службовці, що, мабуть, і врятувало її від суцільних стандартних забудов, яких з'явилося чимало у зв'язку; ліквідацією житлової кризи.
Єнсен поставив машину, виліз із неї, перейшов вулицю й подзвонив. У вікнах не світилося, і на дзвінок ніхто не відчинив.
Тоді Єнсен вернувся назад, сів у машину й узявся вивчати список та свої нотатки. Потім сховав папери, глянув на годинника, вимкнув світло й почав терпляче чекати.
Хвилин за п'ятнадцять з протилежного боку надійшов невисокий чоловік у велюровому капелюсі й сірому пальті. Він відімкнув двері й зайшов до будинку. Єнсен почекав, поки за жалюзі з'явиться світло. Тоді знов подався до дверей і подзвонив.
Господар відчинив зразу. Він був скромно, чисто вбраний і на вигляд здавався молодшим за свої роки. Обличчя в нього було худорляве, очі за скельцями окулярів дивилися запитливо, але привітно.
Єнсен показав свій службовий знак.
— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.
— Прошу, заходьте, — сказав господар і відступив убік. Кімната була простора Дві її стіни займали полиці з j
книжками, журналами й газетами. Біля вікна стояв письмовий стіл з телефоном і друкарською машинкою, а посеред кімнати — круглий низенький столик і коло нього три крісла. Освітлювали кімнату пересувна лампа над столом і великий плафон над столиком.
Тієї миті, коли Єнсен переступив поріг кімнати, господар ніби перемінився, рухи і погляд його стали якісь інші. Здавалося, що він виконує якусь давно завчену роль.
— Прошу, сідайте.
Єнсен сів і вийняв нотатника й ручку.
— Чим я можу стати вам у пригоді?
— Мені треба дещо з'ясувати.
— Я, звичайно, до ваших послуг. Якщо тільки зможу відповісти на ваші запитання.
— Коли ви пішли з роботи?
— Торік. Приблизно в кінці жовтня.
— Ви довго працювали в концерні?
— Порівняно довго. Докладніше — п'ятнадцять років і чотири місяці.
— Чому ви пішли?
— Скажімо інакше: чому я вернувся до приватного життя. Я залишив видавництво з власного бажання, попередивши про це узвичаєним способом.
Господар тримався очікувально, голос у нього був негучний і мелодійний.
— Може, ви щось випили б? Наприклад, склянку чаю, абощо?
Єнсен похитав головою.
— Де ви тепер працюєте?
— Я людина забезпечена, отже мені не обов'язково працювати на прожиток.
— А що ви робите?
— Майже весь час читаю.
Єнсен озирнувся навколо. Кімната просто вражала своїм ладом. Хоч у ній було багато книжок, журналів і різних паперів, усе, здавалося, мало своє, добре продумане й педантично визначене місце.
— Коли ви йшли звідти, вам вручили диплом чи, інакше сказати, прощального листа?
— Аякже, вручили.
— Він у вас?
— Мабуть. Хочете поглянути?
Єнсен не відповів. Кілька хвилин він нерухомо сидів, не дивлячись на господаря. А тоді спитав: