Господар, здавалося, дедалі дужче хвилювався. Він спробував спіймати Єнсенів погляд і затримати його.
— Вони обійшлися зі мною дуже коректно. Вельми шанобливо згадали про мої погляди на тижневики, які я так часто висловлював, потиснули руку, ніби після партії в пінг-понг, і заявили, що їх тішить можливість переконати мене. А наприкінці запропонували працювати в них.
Він трохи помовчав, заглибившись у свої думки, тоді повів далі:
— Цензура. Якщо я не помиляюся, в нашій країні нема офіційної цензури, правда?
Єнсен кивнув головою.
— А все ж мені здається, що в нас жорстокіша й прискіпливіша цензура, ніж у будь-якій поліційній державі. Чому? А тому, що вона діє приватно, зовсім не обмежена законом, використовує такі методи, що юридично до неї не підступишся. Тому що не саме право на цензуру, — добре запам'ятайте різницю! — а практична можливість її здійснювати залежить від людей, чи то службовців, чи окремих видавців, які переконані, що їхні вчинки справедливі й служать загальному добру. І тому, що більшість людей фактично теж вірять у цю безглузду доктрину, а отже й самі виступають у ролі цензорів, як тільки їм випадає така нагода.
Він швидко глянув на Єнсена, ніби хотів переконатися, що той устигає за плином його думок.
— Усе підлягає цензурі: їжа, яку ми споживаємо, газети, які ми читаємо, телевізійні програми, які ми дивимось, і радіопередачі, які ми слухаємо. Навіть футбольні матчі — з них вилучають ті випадки, коли гравці дістають травми або брутально порушують правила гри. І все це задля загального добра Такий напрямок у нашому розвитку можна було зауважити на дуже ранній стадії.
Він накреслив на аркуші кілька геометричних фігур.
_ Ми, себто ті, хто дискутував про питання культури, давно почали звертати увагу на цю тенденцію, хоч спершу вона далася взнаки у царині, що не мала до нас ніякого стосунку. Найвідчутніше ті симптоми виявилися в судочинстві. Почалося з вимоги суворої секретності, що далі, то частішої і настійливішої. Військові зуміли переконати прав-ників і політиків, що всі ці дрібниці надзвичайно важливі для безпеки країни. Потім ми помітили, що й інші процеси все частіше відбуваються при зачинених дверях, — метод, що завжди видавався мені сумнівним і неприйнятним, навіть коли йшлося про сексуальні злочини. Скінчилося тим, що майже кожний дріб'язковий процес став цілком або частково неприступний широкій громадськості. І завжди ті самі мотиви: вберегти людину від неприємних, дражливих чи страшних фактів, що могли б порушити її душевний спокій. Водночас виявилося, — пам'ятаю, як я здивувався, коли вперше про це довідався, — що різні високі й не такі високі державні діячі та службовці дістали можливість ставити гриф «цілком секретно» на слідства й судові процеси, коли йшлося про установи, які вони очолювали. Найбезглуздіші дрібниці, як от: чи муніципалітети повинні самі дбати за вивіз сміття, та інші такі самі «проблеми», почали засекречувати, і ніхто й слова не сказав. А в тих галузях, що перебували під контролем приватного капіталу, найперше в газетній справі, цензура стала ще невблаганніша. Часто навіть не з неприхильності чи зі зла, а на підставі того, що вони звуть моральною відповідальністю.
Він допив воду.
— Ну, а про моральні критерії людей, що посідають таку владу, звичайно говорити можна тільки пошепки.
Єнсен подивився на годинника: 20.17.
— Тієї хвилини, коли профспілковий рух і приватні працедавці досягли цілковитої єдності, виникла концентрація сил, що не мала протидії. Організована опозиція зникла сама собою.
Єнсен кивнув.
— Бо що ж та опозиція мала б робити? Всі проблеми розв'язані, навіть житлове питання й нестача стоянок на машини. Добробут невпинно зростає, кількість нешлюбних дітей зменшується, злочинність падає. Тільки жменька недовірливих людей, дискутантів за фахом, одне слово, таких, як я, могла ставати в опозицію чи критикувати політичне штукарство, що викликало те економічне й моральне диво.
Таких, що були здатні публічно поставити низку безглуздих питань: яким коштом ми досягли матеріального розквіту? Чому нараджується менше нешлюбних дітей? Чому зникають злочини? І так далі.
— Ближче до справи, — попросив Єнсен.
— Авжеж, ближче до справи, — сухо погодився господар. — Вони мені зробили конкретну, дуже знадливу пропозицію. Концерн, мовляв, наміряється видавати серед інших і той бісів журнал. Писати й редагувати його будуть найпотужніші культурні сили в країні. Цей вислів я пам'ятаю дуже добре. Мене теж зараховано до тієї категорії, і не критимуся, що це мені лестило. Мені показали список майбутніх працівників редакції. Він мене вразив, бо до нього входили люди — їх десь було всіх чоловік двадцять п'ять, — що складали, на мою думку, культурну й інтелектуальну еліту країни. До наших послуг віддавали всі можливі засоби. Тож розумієте, що я був просто приголомшений.
Єнсен байдуже дивився на нього.
— Звичайно, вони поставили певні умови. Журнал мав бути прибутковий, принаймні не завдавати збитків. То була одна з головних вимог. Інша — людей належало боронити від усякого зла Ну, щоб журнал був прибутковий, його треба якомога краще спланувати, він мусить знайти свою остаточну форму. А поки він її шукатиме, треба докладно вивчити ринкову кон'юнктуру, тож належало рахуватися з перспективою, що нам доведеться випустити цілу низку викінчених пробних чисел. Не можна ж бо покладатися на випадковість. Щодо змісту й тематики, то нам давали цілковиту волю — і на час пробних випусків, і надалі, коли журнал піде в продаж.
Він гірко посміхнувся.
— Сказали також, ніби одна з їхніх головних професійних засад полягає в тому, що в період створення й проектування нового журналу працювати потрібно в суворій таємниці. А то ще, бува, хтось — бог його знає, кого вони мали на увазі,— вкраде їхню ідею. Далі мені навели приклади, як такі от і такі друковані органи цілими роками шукали відповідної форми, аж поки посіли своє місце в плановій продукції видавництва Все це мовилося на підтвердження того, що надто поспішати не варто й що повільність у спілці з найсуворішою секретністю дає чудові наслідки. Наостанці мені запропонували підписати контракт. Складений він був навдивовижу звабливо. Я мав сам собі визначити платню в прийнятних межах. Сума, на якій ми зупинилися, враховувала всі гонорари, просто-таки за кожний написаний рядок. Та якщо навіть гонорару не буде, її однаково виплачуватимуть повністю. Звичайно, за таких умов баланс часом порушуватиметься, і я можу виявитися боржником видавництва або навпаки. В таких випадках відновлення рівноваги залежатиме тільки від мене. Коли я стану боржником, то якийсь час муситиму писати трохи більше, а як мені не доплатить видавництво, то можу скористатися нагодою і відпочити. Далі в контракті були вже стандартні умови: мене можуть звільнити через очевидну фахову непридатність або збитки, навмисне завдані концернові, а я не маю права сам залишити видавництво, не сплативши борги, і таке інше.
Він помацав ручку, але не зрушив її з місця.
— Ну, і я підписав його. Контракт забезпечував мені багато більший заробіток, ніж я мав будь-коли досі. Потім виявилося, що й інші підписували такі самі контракти. А через тиждень я почав працювати в спеціальному відділі.
Єнсен хотів щось сказати, але втримався.
— Офіційно він звався спеціальним. Тридцять першим його прозвали вже потім. Річ у тім, що нас розташували на тридцять першому поверсі, найвище за всіх. Спершу там, певне, мала бути якась комора чи горище, тому багато хто навіть не знав, що він існує. Ліфт туди не досягає, і дістатися до нього можна лише вузенькими крученими сходами. Вікон там теж немає, тільки є два люки в стелі, щоб падало трохи світла. Розташували нас там, як вони заявили, з подвійною метою. По-перше, щоб забезпечити нам цілковитий спокій, а по-друге, щоб легше було зберегти таємницю під час організаційного періоду. Ми навіть працювали не в ті години, що решта службовців концерну, — до речі, робочий день у нас був багато коротший. Тоді все те здавачося нам цілком імовірним. Вам дивно?