— Степане Пилиповичу… — почав я.
— Я знаю, шо я Степан Пилипович! — гримнув він. — Знаю. І знаю, шо для тебе закон — як дишло. Хочу — лізу в чужий город, хочу — ключі від сейфа таскаю зі собою, де хочу… Та ще й гублю, де попало. Ти шо, в бірюльки прийшов гратись у правоохранітєльні органи? Чи право защищать? Давай пиши. Кончилися бірюльки.
От шо значить ковбаска сирокопчена в Лідії Інокентівни! Таке зло мене взяло!
— Да!.. — тихо промовив я, сідаючи за приставний столик. — Хароша, видно, ковбаска в Лідії Інокентівни…
— Шо?! — просто визвірився він. — Так це ти, замєсто приступлєнія розкривать, за мною слежку вів?
Я мовчав і писав об’яснітєльну, хоча руки у мене тремтіли й у голові тіпало так, наче там куранти били. Мовчав і він, розглядаючи мене. Ну, це я так думаю, що він мене розглядав. Бо сам очей не підводив. Сидів писав: «…десь випали з кармана при ісполнєнії служебних обязаностєй…».
— Ревміре, — знову заговорив начальник, — ти шо, ідіот? Ти справді думаєш, шо тобі хтось повірить?
«…свою вину признаю, готовий понести наказаніє…» — писав я.
— Ох, жалко ж тебе, дурака, — сказав начальник таким тоном, ніби йому справді мене жалко. — Ладно. Порви.
Тут уже я підвів на нього очі. Нє. Не жалко йому було нікого. Ні мене, ні Свєтки — нікого. Тільки себе. Злякався.
— Тіки ти ж понімаєш, старшина, шо ми з тобою вже не сработаємся? Понімаєш, не зможу я тобі довіряти. На ось, — він простягнув мені чистий листок. — Пиши рапорт про увольнєніє.
Я улибнувся йому прямо в рожу і написав рапорт.
Отак я перестав бути міліціонером.
Та й добре, спочатку думав. Знайду якусь нормальну роботу, щоби шість робочих днів, сім годин на день… Ага! Так вони й кинулися давати мені роботу. Всі боялися Степана Пилиповича. Всю Варварку обійшов. І у прокуратурі, й у суді був… Ніде й нікому я не потрібен. Гроші танули, і, чим годувати жінку та сина, не уявляв. А головне — стаж виявився перерваним. Поїхав у город, почав там ходити.
Ну, спершу до Васільєва поткнувся. Він же мене сам приглашав на роботу. На місці його не оказалося. Я прождав був цілий день — не діждався. Ну, думаю, а шо ти хотів, Ревміре? Це ж не хто-то такий, а сам Васільєв. Ще раз прийшов. Зустрів його у дверях — їхав на проішествіє. Я до нього: так і так, я такий і такий. Помните, у Безпалої ви мене приглашали у вас поработать в отдєлі? І приставте: він на мене подивився, як на ідіота. Навіть хуже. Як на мертвого ідіота.
— Ви шо, — каже, — старшина, шуток не понімаєте?
Пішов я по інших отдєлах. Мене всі знали по фамілії, а розмовляти й не хотіли. Сахалися, наче в мене холера.
Коли стало ясно, що в міліцію мене вже не візьмуть, почав ходити по різних інших припріятіях. Нє. Нікому не нужний. Вони про мене нічого й не знали, але… Хто ж це сам іде з міліції, думали. А якщо пішов, то вже, видно, чи прокрався, чи ще щось хуже. Кому такий клопіт нужен? Нікому не нужен бивший міліціонер! Тільки до Степана Пилиповича я не звернувся ні разу. А як на вулиці бачив когось зі своїх бивших сослуживців, завертав у перший встрєчний провулок.
Почав щоранку випливати на човні й ловити бичків. Ну, хоч сім’я не голодна. Тільки й самому вже через два тижні ті бички поперед горла стояли. Добре, хоч літо: овочі, город. А далі що буде? Де брати дрова, уголь? Як зиму пережити?
А то, було, ходив на той бік Варварки. Бабки на лавках уже мене впізнавали, здоровкалися. Якщо їх на лавці було більше, як одна, перезирались і хитали головами. Та жодна не була похожа на ту осоружну Марію Іванівну. А вона — як у воду. Чи як у землю? І знаєте, шо? Якось пішов я на кладовище. Ходив-ходив і таки знайшов могилку. Але фотографії на ній не було. Просто камінь із написом: «Реус Марія Іванівна. 1880–1961». І чомусь не хрест на могилці, а іржава залізна зірка. Як у якогось воєнного, ветерана війни.
Я, конєшно, ні в шо таке не вірю. Але от уже тепер — після всього — буває, думаю: а може, вона справді з того світу прийшла, щоб мене заставити поміняти жизнь свою? Та й те, що вона мені підказала про вбивство і про те, що з цих дівок уже людей не буде… Словом, коли вже зовсім погано, я її згадую… А зовсім погано людині, котра ніде не робе, буває кажний день.
Я б, чесне слово, спився од такої жзизні. Но не люблю ні водки, ні вина. А пивом… Де ж його візьмеш, те пиво? Щоби багато пива випить, багато дєнєг треба. А їх уже геть нема. Геть.
І знаєте, це все — мєлочі жизні. Найстрашніше, що ти от живеш у своїй великій і могучій країні, а нікому не нужен. Ти — як ворог. Як шпіон. Ти чужак. І всім плювать, шо ти дуже хочеш робить, що готовий піти на любу должность, бо… Ну, бо як же це: молодий здоровий чоловік — і ніде не робе? Уже й без вихідних готовий був працювати! А — нема.