І тільки через три місяці побачив мене Васька, сусід, на городі.
— Що це ти, Ревміре, цілими днями вдома? — питає, наче не знає, наче я до нього не ходив в автороту — з начальником отдєла кадрів говорив.
— А де ж мені бути? — відповідаю.
— А ти знаєш, — каже, — приходь до мене завтра в автороту. З самого утра, — каже. — Щось придумаємо.
І приставте собі: я ледь не заплакав. Нічого йому не сказав, тільки кивнув, шо, мол, прийду.
Він мені придложив бути начальником над сторожами. Словом, стежити, щоб шофери та механіки не крали в автороті. Де ж таке видано, щоб вони не крали? Але вибирать мені не було з чого. Я згодився.
Це вже потом я взнав, що він про мене говорив зі Степаном Пилиповичем, і той дозволив. Ну, чи був не проти…
Що ж… Я його понімаю. Соритися з міліційою йому не можна. У нього машини, шофери, план. А якщо начальник міліції буде мати зуб, не залишиться нічого: ні машин, ні шоферів, ні плану. Общім, крепче за баранку держись, шофьор!
Розділ 19
Наш батько дуже добре водить машину. Весело, швидко і при тому страшенно обережно. З ним цікаво. Та нам він і кілометра не дав проїхати за кермом.
— Це — чужі землі, нас тут не знають. Будемо вже вдома їздити, — сказав.
Описувати нашу подорож я не буду. Та й нічого описувати. Просто їхали-їхали, купались у Дніпропетровську в Дніпрі й знову їхали. Щодо того купання, то я знову, як колись у Києві, був страшенно здивований. Мені все не йшло з голови оте «редкая птица долетит до середины Днепра». Видно, Гоголь ніколи не був у нас, на Півдні. Навіть у нас чайки заввиграшки перелітають через річку. Тож у них, у Дніпропетровську, навіть ми на веслах могли би по кілька разів туди-сюди ходити…
Приїхали ми додому аж увечері. Тільки поїли, аж тут батьків звуть до сусідів на складчину. Останні літні дні, у волейбол дорослі грали без нашого батька, ну, і без мами, ясно. Вона ж на нас чекала, їсти готувала…
Ми діждалися, поки вони зникнуть на Інниному подвір’ї, й подалися на поляну. Нашої відсутності ніби ніхто й не помітив. Тільки коли я почав розпитувати, чи приїхав Санька, Женька сказав, що вчора бачив його. І відразу спитав: «А куди він їздив?». От чесне слово: літо — це такий час, коли люди непомітні. Тут були, тут уже нема, а тут уже знову є.
Коли перші язики багаття лизнули небо, з’явився і Санька. Високе вогнище кидало криваві відблиски на його лице.
— О, Санька! — вигукнув Женька. — А куди це ти їздив, що я й не помітив?
— У піонерському таборі був, — швидко сказав я, поки Санька не встиг відповісти.
— А, — Женькину цікавість було цілком задоволено.
Надалі до цієї теми ніхто не повертався, бо дуже швидко з’ясувалося, що й нас із моїм малим тут довго не було. І що ми нічого не знаємо про варварські події. Усі почали наввипередки ділитися своїми знаннями, міркуваннями та версіями. А що ніхто доладу нічого не знав, то виходила якась плутана й химерна картина, в якій одна новина перекреслювала іншу, все це не трималося купи, все повставало проти здорового глузду.
— Її задушили піонерським галстуком!
— Ні! Вони хотіли її задушити, запхали їй галстук у рота.
— Правильно! А потім той галстук знайшли в неї у шлунку.
— Не у шлунку, а у стравоході.
— Вона п’яна була, тому і проковтнула галстук.
— Вони її спеціально напоїли! Вона раніше не пила!
— Вони її подушкою душили.
— Це все — Танькина мати винна.
— Її там не було! Вона на роботі була. І ні Танька, ні Галка не сказали в суді, що курей віддавали їй до ресторану.
— Ну, ти псіх! Та вона ж усе організувала!
— Та ніхто ж цього не підтвердив!
— Ну, то шо? А хто організував? Танька? Хіба ж таке пустоголове щось може організувати?
— Та убивство ж організувала! І запросила Свєтку й Галку, і напоїла.
— А кажуть, що вони й самі не хотіли її вбивати. Просто знали, що вона про все розбовкала слєдователю. А почали випитувати — а вона й каже, що як її ще спитають, то всьо рамно все розкаже…
— Ой, ну ти псіх! Ну, шо ти кажеш? Ну, ти там був? Ти там знаєш, шо вона сказала?
— Ага! Не був. А чого тоді її вбили? Ну, чого?
— Бо Танькина мати їм наказала.
— Ти сображай, що кажеш! Щоб рідна мати свою малолєтню дочку заставила вбити людину?
— Кажуть, вона навіть не знала про те, що вони збираються її вбити.
— Ти шо, псіх? «Кажуть»! Ти більше вір тому, що кажуть.
А може, вони і справді не збиралися її вбивати? Може, просто не вміли керувати багаттям? Бо якось воно все по-дурному: піонерським галстуком… У мене бігли мурашки по шкірі. І малого трусило.