Ми ще посиділи, а тоді мама відіслала нас спати.
Добре спати у своєму ліжку. Тут знаєш кожний вигин матраца, якщо холодно надворі (й у хаті), можна дотягтися руками до грубки й відчути її тепло. Я дотягнувся рукою — і відчув холод кахлів. Ну, влітку це теж приємно.
Мій малий заснув майже миттєво, навіть не намагався зі мною обговорити все, що ми сьогодні почули на поляні. Ну, то й добре. Завтра він уже не так гостро все переживатиме. Я згадав, як сказав сьогодні Вітька:
— Я б їх поклав на асфальт і пустив на них каток. Повільно-повільно.
Це про тих божевільних дівчат, котрі вбили Свєтку. Ну, не знаю. Не знаю. Вони, звичайно, заслуговують на страшну кару. Та це вже щось таке…
Коли я прокинувся, в хаті було тихо. Батьки — на роботі. Сьогодні ж понеділок. Я встав і пішов надвір. Світило сліпуче сонце, ніби намагалося перед осінню все перегріти, щоб якнайдовше лишалося тепло. Літали бджоли навколо трояндових кущів. Це добре, що батько колись насадив так багато троянд. Квітів уже у дворах небагато — айстри хіба що. А троянди цвітуть усе літо. Навіть на перше вересня нам є що понести до школи. От і бджолам із ними добре.
Кури квохтали біля металевої сітки, вимагаючи трави. Я подивився на город. Рвати було що. І нас не було ціле літо, та й батько ж їздив у відрядження. Наросло. Тож, поки не встав малий, я вирішив зробити бодай одну добру справу. Знав, що на столі в кухні на мене чекає список нарядів, тож усе одно доведеться. Коли засипав їм великий оберемок, мій малий із хати ще не виходив. Ну, хай спить.
Поки я рвав траву, геть спітнів — сонце палило, як у липні. Пішов до річки скупатися. Калітку відчинив зовсім тихенько, щоб Юрка не збудити. Щоправда, коли я виходив, Тобік улаштував таке скавуління і такий брязкіт ланцюгом, що я не витримав. Повернувся до нього, відв’язав ланцюг і повів собаку на берег. Ну, спочатку він мене повів: то до Чорнозубів під вікна, до їхнього бузку, то просто через дорогу до комунального. Усе обнюхав, відмітився і потяг мене у протилежному напрямку: до криниці, до поляни. На це я погодитися не міг, але, поки тягнув його, ледве втримуючи в руках брудний ланцюг, на протилежному кінці вулиці з’явилася самотня людська постать.
Санька. Він побачив мене й уже зробив крок, аби повернутися додому, а тоді постояв, подумав і рушив мені назустріч. На радість Тобікові. Бо стояти і чекати на Саньку я не міг — це було б необачно. Мені конче необхідно було з ним (тобто із Санькою, а не з Тобіком) побалакати, а він знову міг передумати і повернутися.
Я намагався йти повільно, проте Тобік так мене тягнув, загрібаючи лапами, що збив цілу хмару пилу, який невблаганно осідав на моє мокре тіло. Довелося пришвидшитися.
— Куди це ти його ведеш? — замість поздоровкатися, спитав Санька, коли ми нарешті зустрілися.
— Купати.
— Куди купати?
— Та нікуди. Хотів вести просто на берег, а він тебе побачив і потягнув мене назустріч.
— Молодець! — сказав Санька і простягнув до Тобіка руку.
Це він даремно зробив, бо собака зрадів і застрибнув йому лапами на плечі, мало не збивши з ніг. Санька, звісно, встояв, але на його вигорілій майці з’явились огидного вигляду сліди від кігтів. Добре, хоч не порвав майки!
— Доведеться й тобі купатися, — сказав я майже радісно.
— Ну, пішли, — без будь-якої радості погодився він.
На березі, доки Санька роззувався і знімав штани, я завів Тобіка в річку. Якщо ви думаєте, що це просте діло, то помиляєтеся. Собака так тягнув мене на глибину, що я вже попрощався зі своїми ногами. Бо як заходиш у воду сам, то ставиш ноги обережно, спершу обмацуючи ними дно, щоб не наскочити зопалу на якесь скло, каміння чи просто на колонію мідій. А коли тебе щосили тягнуть… Ну, тепер ви зрозуміли. Та мені пощастило. Ні на що не наступив.
Санька стояв на березі віддалік і не заходив у воду, чекаючи, коли Тобік вийде, обтруситься, а потім — поки я його прив’яжу до металевого кільця на велетенській дерев’яній колоді, геть вибіленій водою та сонцем. То були рештки старого наплавного мосту. Хтось дуже завбачливо одну з тих колод притягнув аж сюди, до нас. І посидіти є на чому, й от собаку є до чого припнути.
Тобік рвався з ланцюга, намагався потягнути за собою колоду, та марно: вона така важенна, що навіть йому зрушити її не під силу. Тоді він почав обзивати нас останніми собачими словами, й тільки, коли ми відійшли вже на добрі півсотні кроків у воду, передумав, перескочив через колоду туди, де був затінок, заліг там і замовк.
Ми мовчки повільно йшли вглиб. Збоку це, напевно, виглядало як якась урочиста хода. Мов у церкві. Та насправді заходити в нашу річку швидко — дуже небезпечно. Тому ніхто ніколи так далеко і не йде. Зазвичай зайшов по пояс — а тоді вже пірнаєш і далі пливеш. Але цього разу в нас усе було справді якось ненормально. Я вже давно пірнув би і поплив. Але щось мене стримувало. Ніби не міг його самого залишити. Тобто Саньку, який на півголови вищий за мене! От якби він пірнув, а потім поплив, то я вже за ним — точно. А першим пірнути чомусь не міг. Може, й він так?