Так і стояли, аж поки я спитав:
— То як ти з’їздив? Знайшов батьків?
— Знайшов, — сказав Санька хрипко й відвернувся.
І несподівано пірнув під воду. Його не було довго, а потім він з’явився на безумній відстані від мене. Я теж пірнув і поплив під водою до нього. Ну, так далеко я, звичайно, підпірнути не міг. Коли випірнув, до Саньки ще лишалося метрів вісім. Він витирав воду з обличчя й розчісував пальцями своє темне волосся. От дивно. В усіх дітей улітку волосся вигорає, де в кого стає навіть зовсім біле. А в Саньки — ніколи. Так темноволосим і лишається цілий рік.
— То як вони?
Я б і не був такий наполегливий, якби не бачив, що він сам хоче розповісти. А крім мене, йому ж нікому. Кому він іще може розказати?
— Та… Так собі. Мати весь час плакала…
— Чого ж ти повернувся? — спитав я, коли зрозумів, що далі він не знає, про що розповідати.
— Вигнали… Батько вигнав.
Я отетерів!
— Як? За що?
Він знову пірнув. А коли з’явився з-під води, вже її з обличчя не стирав. Вона текла з волосся по щоках, і не зрозуміло було: вода то річкова чи сльози.
Потрохи, потрохи я з нього вичавив якусь божевільну історію. І досі не знаю, вірити їй чи ні. З Санькою завжди так. От живе людина, живе, ходить до школи, ще кудись, і нічого з нею не трапляється. Ну, тобто нічого надзвичайного. А Санька… Ніби притягує до себе всі мислимі та немислимі нещастя. Може, в них під домом іще одне одоробло живе?
Утім, брехати Санька не вміє. Розповідати — також. От лише… Ви ж його не знаєте так, як я. І повірити в усе це вам буде значно важче, ніж мені. Тому я краще розповім так, як воно було. Просто свої запитання, які я ставив обережно, ніби ноги на непевне дно під собою, і його відповіді. А ви вже самі міркуйте, що тут правда, а що — неправда.
— А де вони живуть?
— Ну, в хаті такій, мазаній. Одна кімнатка всього — крихітна.
— Тобто тобі там жити ніде було?
— Чого? Було. На полу спав. Тільки там пол — земляний. Дошками, як у нас, не застелений. Ну, не холодно все одно.
— А вони справді воювали проти радянської влади?
— Нє. Не воювали.
— А за що ж тоді?..
— До них якось прийшли з лісу хлопці… Уночі… Попросили поїсти — вони їх нагодували…
— Та не могли ж за це…
— Вони перевдягнені були.
— Хто?
— Ну, ті, з лісу…
— У кого перевдягнені?
— Ну, в кого… У тих, із лісу…
— Санько, та поясни ти по-людськи!
— Ну, прийшли, як хлопці з лісу. А самі були перевдягнені наші.
— І?
— І вранці заарештували. За те, що нагодували.
— Ти шо, псіх?
— Так мама розповідала. Ну, та мама — Соломія.
— А чому вони тебе не взяли із собою?
— Вони взяли… Мене на вокзалі забрали.
— Хто?
— Ну, хто! Наші… У дитбудинок віддали.
— А як вони потім тебе знайшли?
— Не сказали. Мама казала… Ну, Соломія… Що мені цього краще не знати.
— А чого вони тебе вигнали?
— Бо я не такий. Вони хотіли, щоб я іншим був.
— Яким?
— Таким, як вони.
— Ну, щоб не щитав наших нашими.
— Ну, а як то було? Що сказали?
— Ну… Я їм сказав, що наші у відкритий космос вийшли… Леонов… А батько… їдь, каже, до свого дому. Так усім краще буде. Бо… Ну, не договорив. Ти, каже, «Гайдамаків» читав?
Може, я й більше з нього витягнув би. Та ці «Гайдамаки» мене просто добили. От усе, що він розповідав, виглядало ніби з фантастики. Ніби людей навмисне під гіпнозом навчили казати все навиворіт. Як у «Джельсоміно» Родарі. І вони потім самі починають вірити в те, що кажуть. Розумієте? От їм хтось розказав під гіпнозом, що у батьків дитину забрали на вокзалі й віддали в дитбудинок, — і вони вже вірять, що так і було. Чи що прийшли якісь перевдягнені хлопці, ти їх нагодував, а вони тебе за це — в заслання. Й от вони все це Санькові розповідали, і їм байдуже, чи повірить він. От уявляєте? Вони розповідають абсолютні нісенітниці. Таке розповідають, якого взагалі не може бути — особливо в нашій країні. І їм до лампочки, що їхній син у це не може повірити. Тобто взагалі не може! Не тільки їхній син. НІХТО!