І Санька такого навіть придумати не зміг би. Навіть я такого не зміг би вигадати! Розумієте? Можете мені не вірити, але я розповів вам так, як було. Ну, а «Гайдамаки»…
Я пірнув, поплавав, повернувся, а він стояв і не ворушився.
— А ти читав «Гайдамаків»? — спитав я.
— Ні, — сказав він, помовчавши. — І читать не збираюся.
Може, і збрехав. Бо як не прочитати? Особливо після того, як тебе рідні батьки з дому вигнали! А може, і справді не прочитав. Тут я не знаю, чому вірити.
Але ж я читав! І це вже в голові у мене не вкладається. Ніяк. Я і в Шевченка цей епізод ненавиджу. Він у Шевченка найгірший із усіх. А щоб у житті справжній батько сказав таке справжньому синові!..
Я після того вже не міг Саньку ні про що питати. Мені голос ніби відібрало. Тож усі запитання, які я мав йому ще поставити, просто вилетіли з голови. Може, колись, іншим разом… Тепер я не міг. Просто не міг дивитися йому в очі. Бо тоді він точно кинеться читати «Гайдамаків».
Припнувши Тобіка, я пішов на город подивитися, як там із травою в курей. І що ви думаєте? Вони все зжерли — жодної стеблинки не лишили. Довелося знову пертися на город. Такого безтрав’я, яке за двадцять хвилин на ньому настало, наш город, по-моєму, ще ніколи не переживав.
Я ввімкнув насос, обмив ноги і руки й подався будити малого. Та його в хаті не виявилося! Ні в нашому ліжку, ні в ліжку батьків!
Тут я згадав, що, коли повернувся з річки, до хати не зазирав. І мені стало млосно. Знову навалилося все-все… Я вийшов на ґанок, сів на сходинку й аж заточився від усього, що на мене напало за ці півдоби, які ми вже вдома. Де його шукати? Я не мав жодної ідеї. Тобік поскиглив, подзвенів ланцюгом, а тоді, видно, мій настрій передався йому. Він ліг так близько до мене, як дозволяв йому ланцюг, і завмер, дивлячись на хазяїна такими сумними очима, якими може дивитися тільки собака.
Й от тоді я почув дивні, хоч і знайомі, звуки, які долинали з-за наших воріт. Тобто нічого дивного в них не було. Звичайні собі звуки, якщо почуєш їх із городу. А от із вулиці!.. Я підхопився, до всерачки перелякавши Тобіка, і вискочив за калітку.
Мій малий завзято махав лопатою під Агентовими вікнами. Отже, тоді, на морі, він таки почув. І все вирішив по-своєму. Я наблизився до Агентового паркана і спитав:
— Не боїшся, що він зненацька повернеться?
Малий похитав головою.
— А як ти туди потрапив? — спитав я, поторгавши замкнену калітку.
А паркан у сусіда — з тоненьких металевих рейок; через нього не дуже й перелізеш.
— Через річку, — відповів він.
— Через берег, — виправив я його.
Він дуже не любить, коли я його мову виправляю. Але що ж… Я не завжди можу втриматися. Та і дратує, коли люди безграмотні. Хіба ні? Завжди в таких випадках згадую нашого фізкультурника та «ще б пак» Ольги Миколаївни. От уже вчителька — так учителька! Усім учителькам учителька! Якби таких учителів, як вона, у школі хоча би половина була, я б туди літав як на крилах! Навіть не торкався б термометра і не хапався за живіт…
Ділянка там чимала: понад п’ять метрів уздовж стіни та метри зо три до паркана. Смішно, звичайно, що він таке затіяв. Ну, як. Це мені смішно. А комусь іншому?.. А що їм? Дорослих на вулиці нема, бо всі на роботі. Хіба старенька якась ітиме, пенсіонерка. Плисиха, наприклад. То це не страшно. Усе одно нікому не розповість. Подумає, найімовірніше, що це мій малий — тимурівець. Найгірше, що може зробити, — це погукати Юрку, щоб і їй город перекопав. Ага! «Щас», — як каже мій малий. Якщо хтось із дітей помітить, подумає, що це він якусь капость Агентові задумав зробити. Тільки привітають.
Може, сказати йому, щоби припинив? Це ж безглуздо. Просто немислимо! Та він усе одно не послухається. Що, я не знаю свого малого? Виховуй його чи не виховуй — робитиме так, як захоче. А якщо викопає те, що шукає, що далі з тим робити? Закопати на поляні? Чим це краще? Чи викинути в надвір, як бабуся наказувала? Так це ж наш надвір! І до Чорногузів близько, і до дяді Гриші. А вони чим винні? А звідти й до Ревміра ближче. Он і Ревміра через нас із роботи звільнили. Чим я перед ним можу виправити свою вину? Попросити батька, щоб узяв його на роботу в автороту? Думаю, він не послухається… Та й кому, крім Ревміра, від того буде краще? До того ж я йому все одно не можу простити, що він нацькував на мене Волгу. А перед Агентом, чиї ключі я сховав, чиїх бичків я покрав, чийого перемета порізав?.. А перед Свєткою? А хотів же як краще!..
Тут є така річ. Якщо ти комусь робиш якусь послугу, то, може, вона і принесе користь тому, кому ти її робиш, але майже завжди вона шкодить комусь іншому. Напевно, треба робити лише те, що ти можеш, і не зазіхати на те, щоб усім було добре. Це вже як комунізм настане, тоді, може, буде добре всім. Але шістнадцять років — це так багато! Мої бабуся з дідусем — мамині батьки — можуть і не дожити, як не дожили батькові батьки. А ті, хто доживе… Треба ж іще ці роки якось прожити!..