— Тільки ж диви: конопель не нарви, як той раз!
— Ага!
Прилаштувавши його до діла, я міг із легкою совістю піти до Іри-однокласниці. Жила вона на Клубній, неподалік від Свєтки. То можна було щось розвідати. Якщо, звичайно, застану Іру вдома.
Провулок заріс коноплею по самі вуха. Нелегко доведеться малому! Нічого, піде ближче до річки. Якщо здогадається взутися, ніг не поколе. Найгірше, що може просто плюнути й нічого не зробити. Тоді, повернувшись, доведеться мені самому взуватися. Я перетнув Садову і там, уже за перехрестям, привітався з чоловіком у дуже кумедному капелюсі. Тобто капелюх був звичайнісінький, фетровий. Але виглядав він якось дивно: в поєднанні з білою сорочкою з підгорнутими рукавами та з потріпаними штанами, прикрашеними найрізноманітнішими плямами. Я був би привітався й пішов собі далі, якби не таке смішне вбрання. І через те я придивився до чоловіка пильно.
І то був Ревмір! Ревмір, який навіть на річку ходив у формених галіфе. Казали, що і з Раєю своєю він спить у кашкеті. А тут…
— Відгул, дядь Ревмір? — весело поцікавився я.
— А… Це ти… — щось у його голосі здалося мені нещирим.
Хіба він міг мене не впізнать? Я завжди однаково вдягнутий.
— Ні, це я так… Відпустка.
— Ух ти, — кажу. — Повезло вам. А мого батька тільки взимку пускають у відпустку. Бо влітку врожай возити треба, а машин не вистачає.
Ревмір пильно глянув на мене й уже байдужим голосом запитав:
— Так що, твій батько з одного «газона» три робить?
— Може, і три, — я як міг тягнув час.
Щось усе це означало, та я не міг зрозуміти, що саме…
— Просто у батька організаційний талант. Без нього авторота не працює на повну потужність. Іще добре, що він не хворіє.
— А я й дивлюся, що його ніколи вдома нема цілими днями. Хоч би застудився коли, то, може, в шахи зіграли би.
Тиць Гриць! Оце б мій батько з ним у шахи грав! Я ледве не розреготався, уявивши собі таку картину.
А Васька! Мене як током ударило. Як же так? У нього ж син Васька — першорозрядник. І зубрило. Він же з дому тільки надвір та до школи!
Невже Ревмірові ні з ким зіграти? Я з цієї загадки так і не зміг виплутатися. Спантеличив мене дільничний міліціонер.
— Ну, а як у вас воно вопще? — Ревмір вирішив мене добити.
— Що вопще? — перепитав я, мов Тарапунька Штепселя.
— Ну… Вдома все в порядку?
— Ну… В порядку. А що може бути не в порядку?
— Та нє… — Ревмір пильно дивився мені в очі, і я вже почував, що попався, тільки ще не знав, за що. — Це я так… Далеко зібрався?
— На Піски, — миттю збрехав я, хоча приховувати було наче й нічого.
— А чого ж без авоськи? У руках нестимеш?
— Що?
— Так я ж звідки знаю, по що ти туди? Може, по хліб, може, по цигарки — вєрно?
— Та я ж не курю! — випалив я.
І швидко додав:
— І батько не куре.
— Та знаю я, — розсміявся міліціонер. — Шуток не понімаєш?
Він повернувся й пішов, а я з місця зрушити не міг. Ну… Він же мене навмисне морочив. А навіщо? У чому він мене може підозрювати?
А що як йому Агент поскаржився, що ми його бичків покрали! Ні. Не такий він дурень. Оце так піде до дільничного:
— Тариш старшина! Я ото перемет поставив…
Ага. Далі можна вже нічого не казати. Впаяє йому тариш старшина Ревмір такий штраф, що й на гачки грошей не буде. Сирих черв’яків їсти доведеться.
Тоді що? Стільки загадок за п’ять хвилин розмови!
Ну, та грець із ним! Як каже бабуся, павуків із голови, а воші — з… Ну, ви розумієте.
Я мимохіть розвернувся й повільно пішов додому. Щойно був Шерлоком Холмсом, аж раптом відчув на власній шкурі, як воно — бути Моріарті. Ні у провулку, ні біля берега малого не було. Не поспішав із травою. Батько сказав би: «А про бідних курочок ти подумав?». Мені постійно кортить повторити батькові цю фразу, коли він — в одній руці курка, у другій сокира — йде до колоди.
А з іншого боку, він має рацію: якщо вже все одно їм відрубають голову, а тіло з’їдять, то хоч би при житті хай надзьобаються вдосталь.
Зиркнув через сітку-огорожу на власний город — через Чорногузів од провулка — і закляк. Потім пригнувся й перебіг до найближчого куща смородини. Добре, що в нас біля кожного дому, біля кожного городу — смородина. Я її не їм. Але сховатися завжди є де.
І від кого — саме цієї миті. Нашим городом ходив Ревмір. Я би його й не впізнав у тому цивільному мундирі, якби щойно не бачив на власні очі у провулку. Що ж він там винюхує? Що шукає? Виходить, малого вдома немає. Собака на сусідів не гавкає — принаймні на Ревміра. А що я пішов із дому — він знав напевно.