Я притьмом перебіг до наступного куща. Вони тут, на жаль, росли не суцільним живоплотом, а поодиноко. Обережно визирнув: Ревмір ходив біля нашої вбиральні, пильно дивлячись собі під ноги. Я вибіг на свою вулицю — так тихо, як міг, — відчинив калітку й тихенько пішов на город. Від того часу, як я бачив дільничного біля нашого надвору, минуло не більше як хвилина.
Та на городі вже нікого не виявилося. Кури позбігалися до огорожі курника й заходилися демонструвати, які вони голодні, хоч насправді мали повну миску намішаного корму. Ніяких слідів трави в курнику не було.
Не могло ж мені привидітися! Я ж точно бачив Ревміра на нашому городі! Куди ж він міг подітися?
— Так швидко сходив на Піски? — раптом пролунало в мене за спиною.
Я рвучко обернувся і витріщився на сусіда, котрий уже стояв на своєму городі, спершись на стовпчик огорожі, й світив мені своєю непевною лукавою посмішкою.
Не думаю, що мені вдалося приховати приголомшення. Проте я дуже швидко оговтався і перейшов у наступ.
— Не бачили часом нашого малого, дядь Ревмір?
— Та тіки пішов на поляну, — відповів він недбало.
О горе! Ще цього бракувало. Не подякувавши, я помчав на поляну. Якщо не встигну вчасно завернути — шукай його потім. А голову мама ввечері відірве мені — не йому.
Отак усе життя людина чекає на канікули. От уже всього шість місяців лишилось. От уже й весняні позаду (хоча що то за канікули!). От іще п’ять днів — і на волю! Буду робити, що схочу. Прочитаю стільки книжок! Передивлюсь усі фільми!
Навіть ті, що «до 16» (головне — ходити не в городські кінотеатри, а в наш «Луч», — і зранку: там пускають усіх). Поїду в город, там зайду в «Крижинку» біля Пенсіонерського скверу, замовлю собі три порції пломбіру з шоколадом і буду сидіти й так тихенько, помаленьку, неквапливо…
А потом ті канікули починаються — й ага! Щас! То трави нарви, то бичків натягай… Та це б іще півбіди. А от «дивись, аби Юрка не вскочив у халепу!» — це найстрашніше. Я переконаний, що немає такої халепи, просто люди ще її не вигадали, в яку б малий не вскочив. У нього таке переконання. Такий спосіб життя. Чи, як кажуть у школі, така активна життєва позиція: вскочити в усі мислимі халепи. Він переконаний, що з усіх них він щасливо вибереться. Хотів би я бути таким же самовпевненим!
Я біг на поляну і знав, що це — марно. Я все знав наперед. Хоч би що там було тепер у тієї дрібноти! Може, вони знайшли фашистську міну, може — нефашистську… Все одно він мене не послухається. Він почне видєлуваться перед своїми дружками, мовляв, бачите, який я незалежний, як я вмію старшого брата послати. Доведеться бити пику. Але ж і це не допоможе! Він же все одно зі мною нікуди не піде. А надто — рвати траву курям…
Окрім колючок і піщаних ям, на поляні нічого й нікого не було. Пекло сонце, пісок став гарячим, а малий мій взуватися не любив, навіть коли йшов у кіно. Він міг піти на піщаний пляж. Міг вирушити на ізвестковий завод. Робити там, звісно, нічого, та сам похід так далеко… Я сам у дитинстві таке любив. Якщо він пішов на ізвестковий, я його не шукатиму. Якщо на пляж… Ну, що ж… Хай купається. Плавати він уміє. Там із ним нічого не станеться.
Я розвернувся і, обпікаючи ступні, швидко подався додому. Намагався йти попідтинню, де є хоч якась тінь, аби не так гаряче було ногам. І, коли вже майже дійшов до свого двору, зліва, з двору Мандри, вийшов Юрчик із великою горою трави в оберемку.
Щойно я хотів його вбити, хотів, аби він на пляжі захлинувся і щоб я його вже ніколи не бачив, а тут…
— Ого! — сказав я. — Який ти молодець! Давай сюди, допоможу.
— Не треба, — відповів він. — Вона легка.
І додав:
— Там уже через сітку перекинеш.
— А як це тебе Мандра пустив на город?
— Його немає.
— А де ж він?
— У лікарні. Його «швидка» забрала.
І точно. Я коли йшов до Іри, помітив, що біля дому Мандри стояла швидка допомога.
— А що з ним, не знаєш?
— Нє-а.
— Ніколи не був у нього на городі, — я й сам щойно збагнув цю просту істину.
— Я — теж, — зізнався Юрчик. — Там трави — завалісь! Він її ніколи не рве. Навіть каракуртові нори на городі.
Не вмер Данило, то болячка задавила! Треба буде ввечері піти замкнути зсередини Мандрині ворота, щоб малий зі своїми розбишаками не подався завтра туди по каракуртів. Уроків, щоправда, тепер немає, — кого тими каракуртами злякаєш?..