Собака в неї невеличкий, але страшенно працьовитий і рудий, мов лисиця. Коли хтось підходить до калітки, цей джульбарс гавкає, наче різаний, на всю Варварку. Навіть стукати не треба. А як хтось просто йде повз двір по вулиці, таке враження, що у дворі собаки немає зовсім.
Іра визирнула за секунду до нашої з Юрком цілковитої глухоти. Ми й так потім хвилин п’ять перепитували, що вона (Іра) сказала. Вона дівчинка дуже мила. У неї кучері, великі карі очі, вона маленька та худенька, хоч от саме тепер я помітив, що в неї вже ростуть груди. Навіть не знаю, що ще можна сказати. Завжди привітна, усміхнена, не відмінниця, проте, напевно, найрозумніша у класі. Просто ніколи не зубрить, завжди чесно каже, що якоїсь задачі не змогла розв’язати, й ніколи не засмучується через оцінку.
Вона відвела нас за літню кухню, де в них така відкрита повітка з різьбленими стовпчиками. Дядя Вітя, її батько, сам збудував цю повіточку. Уявляю, якби таку красу спорудив хтось інший — хтось із наших сусідів, наприклад! Поставив би біля самого паркана, щоб усі бачили, який він майстер. А дядя Вітя ніколи нічим не хизується. Такий майстер — і такий скромний. Власне, Іра вся в нього. Вона тому й за оцінки не бореться, хоча заслуговує на них. А може, тому не бореться, що ніхто їх у неї вдома не вимагає.
За мить до повітки зазирнула Ірина мама — тьотя Люда — така сама круглолиця, усміхнена та привітна, як і донька.
— Ой, які у нас гості! Юрку! Я тебе сто років не бачила! Як мама?
— Нормально, тьотю Людо! — відповів малий і подивився на мене: мовляв, далі вести розмову чи залишити мені?
— А ви не у відпустці? — спитав я.
— Та! Яка в аптеці відпустка? Це в мене відгул сьогодні. Іро! — тьотя Люда сплеснула в долоні. — Хлопці ж, певно, голодні! А ти ж цілу кастрюляку борщу наварила. Ми його до смерті не з’їмо. Пригощай своїх гостей!
— Будете? — зраділа Іра.
— Ой, ти знаєш, ми вже пообідали, — збрехав я.
А що мені було казати? Якби я сказав правду, малий би образився. Це не примха. Просто він не їсть борщу. І помідорів не їсть, і томатної пасти. Власне, і борщу він із дитинства не може до рота взяти через той осоружний томат. Тому й довелося збрехати. Не самому ж обідати, коли Юрка справді голодний, як Тобік.
Даремно я згадав про Тобіка. Той же ще вранці, до нашого кіно, розповідав, що він жерти хоче! А ми — в кіно… Добре, будемо голодні — не засиджуватимемося.
— А може, молока хочете?
— Хочеш молока? — спитав я малого.
Він непевно стенув плечима.
— Так, він хоче, — пояснив я Ірі. — А я…
Малий буцнув мене ногою під столом.
— А я теж хочу.
— Я зараз! — зраділа Іра й побігла до кухні.
«Зараз» затяглося. Я вже пошкодував, що вирішив отак без зусиль нагодувати малого. Аж ось з’явилась Іра. Вона йшла, ніби канатоходець, судомно вчепившись обома руками в тацю й не зводячи погляду з трьох склянок молока, налитих від душі — мало не через край. А ще на таці стояли тарілка з якимись пиріжками, коробка з житніми пряниками та вазочка з цукерками. Я скосив очі на Юрка й помітив, як він силкується не дивитися на тацю і світить очима у стіл.
Зрозуміло. Тобікові доведеться на нас чекати й чекати.
Поки їли, про те-се побалакали: хто кого бачив, які новини в однокласників, у сусідів і в учителів. З-поміж усього почутого була тільки одна справжня новина. Вона мене мало не вбила. У нас буде восени новий учитель фізики. Саме вчитель, а не вчителька. Уявляєте? Кажуть, молодий і високий. Для мене вчитель фізики — це дуже важливо. Я читав підручник за сьомий клас — страшенно цікаво. Тільки я читав і переживав, що нічого нового вже не знатиму, бо наша Зинаїда Зиновіївна за межі підручника ніколи не виходить. А молодий учитель… Ну, одне слово, з’явилася надія.
— А Портоса не бачила?
— Нє-а.
— Та ви ж тут зовсім поруч живете!
— Нічо собі поруч! — розсміялася Іра. — Через три хати.
— То ти шо, на вулицю зовсім не виходиш? Скажи ще, шо ти Светки своєї не бачила! — я помітив, як на цих словах малий мій ледь не захлинувся другою склянкою молока.
Та я промовчав.
— Не, ну, Свєтка ж через дорогу — навпроти. Свєтку бачила.
— А, — сказав я. — Ну, і як вона?
— А що їй буде? Нормально. Постриглась, — Іра, відповідаючи на мої запитання, постійно весело сміялася, ніби я її про щось дуже смішне запитував.
— О! То вона тепер як мальчик?
Іра ще дужче розсміялась.
— Ага! Учора йде з перукарні, а я її ледве впізнала! Зовсім коротко постриглася…
Коли ми йшли додому, я мовчав, а Юрка вже аж біля Садової промовив: