— Законно ти її про Свє
тку… Я б так не зміг.
Бреше! Щодо хитрих запитань він у нас у сім’ї на першому місці. Чи як мене підставити, чи щоб собі щось видурити у батьків — так заверне, що вони й задуматися не встигнуть, а вже йому і те, і се…
Тобік до нас кидався так, що мало ланцюга не обірвав. Мені аж соромно стало, що це ми з нього так знущаємося. Пішов, накришив йому хліба, залив супом, іще й костомаху з каструлі виловив. На друге.
— Малий! — погукав я. — Іди собаку погодуємо. Я його за ланцюг потримаю, а ти миску поставиш. Бо він зараз і миску перекине, і мене з нею.
— Я зайнятий! — відповів він із дитячої кімнати.
Мене аж заціпило. Зайнятий він!
— Я зараз твою зайнятку сокирою порубаю, якщо не вийдеш мені допомогти. І фіг тебе ще кудись візьму зі собою! Зайнятий він!
Подіяло. Вийшов. Штепсель!
Утримати Тобіка на ланцюгу, коли він бачить повну миску, — таке не кожен подужає. Щоб отакі тонкі лапи були такі сильні! Я тримаю його за нашийник, він рветься з останніх сил, стоячи на задніх лапах, а малий уже приніс миску і раптом завмер із нею в руках, наче гадюку побачив.
— Та став уже!
А він стоїть і показує мені кудись очима. Я мимоволі перевів погляд за його беньками, але… Такого не вигадаєш. Певно, відчувши, що я втратив увагу, Тобік робить відчайдушне зусилля, підстрибує на задніх лапах, і я вже не можу його втримати, бо він важенний, мов паровоз. Я роблю крок уперед, наступаю на його, Тобікове, лайно, сковзаюсь і падаю, випустивши цю неохайну тварюку. Моє плече втрапляє в ребро дашка на собачій буді, й правою рукою я вже і кошеняти не втримав би…
Від болю мені в очах потемніло, а коли розвиднілося, я бачу, що Юрко сидить на долівці, розкинувши ноги, облитий собачою їжею, і шматки розмоклого хліба вкривають його мокру сорочку, ніби якісь репані равлики. А та волохата потвора намагається злизати їх із тієї сорочки. Юрко плаче — напевно, також забився, падаючи.
— Тобіку!!! — кричу я не своїм голосом. — Сюди!
Собака не реагує.
Долаючи біль у плечі, я підводжуся, намагаюся схопити ланцюг, аби знову відтягти Тобіка, але той раптом відскакує від Юрка вбік, і мої пальці, які вже зімкнулися на ланцюзі, їдуть разом із ним по асфальті. Ще не відчувши болю, я вже побачив свою кров на асфальті.
Далі ми з Юрком уже плачемо вдвох, як у дитинстві. Тобто вголос плаче він, а я мовчу, тільки очі залило сльозами. Бо ви собі не уявляєте, який це біль, коли в тебе здерті фаланги трьох пальців об тверду і шершаву долівку нашого подвір’я. А ми так пишалися торік, коли прибули самоскид із асфальтом і «газон» із робітниками та з великим ручним катком! Як же! У нас на подвір’ї асфальт, як на Одеській!
Поки ми в річці милили на собі одяг, потім, розклавши його на кущах верболозу при березі, з огидою мили свої тіла, я чомусь згадував учительку російської літератури Світлану Костянтинівну, яка з’явилась у нашому класі минулої осені. Струнка та кучерява, вона щойно закінчила педагогічний інститут, і наша школа стала її першим місцем роботи. Таких молодих і вродливих учительок у нас іще не було ніколи. Згадав я про неї зовсім не до речі, — просто, коли почав про неї думати, зразу спливли в пам’яті її слова:
— Ти можеш на чомусь зосередитися? На уроці, наприклад? Фантазії — це дуже добре, але ж і жити треба, а не тільки фантазувати!
У мене справді думки скачуть з одного на друге, — ви вже, напевно, помітили.
А ще я в ній розчарувався. Спочатку вона мені дуже сподобалася. Ставна така! І молода. І сміється на уроках. Ну, така, жива. Вона тоді всім сподобалась.
А то якось питає мене:
— Хто твій улюблений письменник?
— Як хто? — здивувався я. — Той, хто і в усіх: Жуль Верн.
— Як це «в усіх»? — засміялася вона, і так, знаєте, зневажливо засміялася.
Власне, вона так завжди сміється, та я ж думав, що то вона сміється з тих, хто заслужив: ну, уроку там не вивчив чи якусь дурницю ляпнув… Але з мене? Я ж був переконаний, що кажу таке, що їй не може не припасти до душі.
Ну, ви ж розумієте. Вона мені подобалася, тож я чомусь вирішив, що і її улюблений письменник — Жуль Верн. Навіть припустити не міг, що хтось інший. Я й не подумав тоді, що варто зупинитись і далі тієї розмови не розвивати.
— А ваш улюблений письменник хіба не Жуль Верн? — запитав я.
І знову вона засміялася.
— Ні, — каже, — я його взагалі не читала.
Уявляєте! Як же вона вчителькою стала? Словом, я в ній сильно розчарувався. Я розумію, там… Бударний не читав Жуля Верна. Та щоб учителька!!!
Досі не збагну, чому я тоді на неї так образився. Треба було сісти на місце і замовкнути. Проте… Щось мене смикнуло за язика, і я спитав: