— А Шевченка ви читали?
— Я майже цілий «Кобзар» знаю напам’ять, — відповіла вона з викликом. — А ти?
І знову мене якась муха вкусила.
— А я — ні, — й у мене це вийшло ніби навіть із гордістю.
Півкласу засміялось, а півкласу сиділо приголомшено. Хто ж не чув, як я торік на ювілейному ранку читав поему «Кавказ» від початку до кінця!
— Ну, тоді сідай, — з таким нещирим співчуттям сказала Світлана Костянтинівна.
Бударний захихотів. Дуже єхидно, між іншим.
Учителька повільно підійшла до свого столу, постояла до нас спиною, а потім сказала:
— Засмутив ти мене, Вово… А я, коли засмучена, завжди співаю.
Вона мала сильний грудний голос — із такими модуляціями, що де там! Співала вона не гірше, ніж солістка в нашому музично-драматичному театрі — не пам’ятаю зараз, як її прізвище.
І цілий клас слухав, пороззявлявши роти і забувши про мене. А я… Що краще вона співала, то дужче я її ненавидів.
А може, це я тепер свого малого ненавидів, а все згадував про неї… Ну, принаймні уроки російської літератури перестали для мене бути улюбленими. Я за цей рік не написав жодного твору на вільну тему. Тільки за програмою, за черговим твором чергового письменника. Я вчив напам’ять усі вірші, які вона задавала, — теж мені робота! Якби все навчання у школі зводилося до вивчення віршів, я б, може, навіть полюбив ходити до тієї школи… Коли вчителька мене викликала до дошки, я все їй відтарабанював, як у підручнику.
— Добре, — казала вона, — це правильно. А сам ти як думаєш?
— Так і думаю, як у підручнику, — казав я.
Я їй до кінця навчального року ні разу не усміхнувся.
Може, я був несправедливий? Може. «Как провожают пароходы? Совсем не так, как поезда…»
Схоже, я все це згадав, бо Іра сказала, що в нас буде новий учитель фізики. Я з ним тепер від першого ж уроку буду стриманий і байдужий. Це ліпше, ніж так, як зі Світланою Костянтинівною. І не треба мене запитувати, що вона мені такого зробила. Нічого. І нічого не треба. Мені. Від неї.
Я заходився намилювати малому голову, хоч і знаю, що він цього страшенно не любить. Воно поки не намилиш трохи, мило так жорстко ходить по волоссю, хоч криком кричи. Ну, він, звісно, розкричався на всю річку. Та було пізно. Хай походить тепер із чистою головою.
— Стій і не рипайся, — гримнув я, коли він спробував вирватися й пірнути під воду.
Добре, хоч дорослих на березі в той час не було. Усі на роботі. То й гаразд. Бо вже почали б: «Не обіжай маленького! Такий здоровий лоботряс, а такого маленького мучить! Де ти живеш? Зараз батькам твоїм розкажу!».
Мило робить тіло слизьким. Юрко вивернувся й пірнув. Ну, я його вже не ловив. Намилив голову собі, тоді пірнув і змив мило з волосся. Малий відплив далеченько, а потім по колу, по колу, немов оминаючи скаженого собаку, і вийшов на берег метрів за тридцять від мене. Він сів на дерев’яну колоду, яка колись була частиною наплавного мосту через річку, і так сидів, намагаючись угамувати тремтіння.
Я повільно пішов до нього, сподіваючись, що ніякої загрози в цьому наближенні він не побачить. Але він на мене не зважав, — так і сидів, утупившись у далекий протилежний берег. Я сів поруч із ним і зрозумів, що це його не дрижаки трясуть, а плач. Мовчки ми так просиділи кілька хвилин, а потім я спитав:
— Чому ти не поставив миски, коли я тримав Тобіка?
Він мовчав, ніби не почув, і я вирішив не підганяти. За хвилину він відповів:
— Тому що показував тобі кістку.
— Яку ще кістку?
— Яка там лежала — біля буди.
Тепер я помовчав, бо нічого не зрозумів.
— У нас таких не було, — пояснив він після паузи.
Я все одно не зрозумів і сказав:
— Ну, ходімо, покажеш.
— Якщо вона ще там, — він іще ображався, та вже, схоже, готовий був пробачити мені.
Вона там була. Як я сам її не помітив! Просто поруч із будкою, біля того місця, де я стояв. Лежала, ретельно обгризена по краях Тобіковими зубами, схожа на велетенську кришечку від лимонаду, — свиняча лопатка. Якби в нас удома така була, ми з малим точно би знали. Вимальовувалася геть нереальна картина: хтось зайшов із вулиці на наше подвір’я і кинув собаці таку дорогоцінну кістку. Варену. Тобто витяг зі свого бульйону. Навіщо?
Ну, це якраз зрозуміло. Щоб Тобік помовчав, поки цей хтось робитиме щось на нашому подвір’ї. Наприклад, крастиме курей.
Я побіг до курника і перерахував, як міг, курей у загорожі. Вийшло п’ятнадцять. У нас їх шістнадцять. Я, звісно, міг збитися, бо курей же не вишикуєш, як дітей на фізкультурі: «По порядку номерів рощитайсь!». Ви не подумайте: я знаю, що так говорити безграмотно. Тільки наш викладач фізкультури Валентин Валентинович так завжди й каже. Розповідають, що Ольга Миколаївна колись почула і зробила йому зауваження. Мовляв, так говорити не можна. А він їй: