— Ольго Миколаївно! Шо ви тягнете в фізкультурних ділах? Ви шо, мастер спорта?
— Я не майстер спорту, Валентине Валентиновичу, — Ольга Миколаївна, кажуть, говорила дуже стримано. — Я вчителька української мови та літератури.
— Ну, от і учіть своїх учнів! А я буду говорить так, як мене научили. Понятно?
— Ще б пак! — відповіла Ольга Миколаївна й пішла геть, залишивши Валентина Валентиновича думати, з якого то дива вчителька обізвала іншого вчителя щипаком, ще й у присутності їхніх учнів.
Ну, про Ольгу Миколаївну можна багато розповідати! Це вчителька так уже вчителька. У нашій школі, крім неї, таких немає. Утім, багато хто з моїх однокласників її й не любить. Бо боїться. Вона дуже вимоглива. Та поважають її всі — без винятку. Навіть Бударний.
Одне слово, навіть якщо одну курку вкрали… Та воно якось нелогічно. Таку костомаху принести, кинути собаці. І заради того, щоб украсти одну курку?! Нє. Щось тут не так.
— Може, це Агент? — висловив припущення Юрко.
— Може, — відповів я. — А навіщо?
— Може, хотів подивитися, чи їли ми бичків?
Мій малий часом каже дуже слушні речі. Справді, Вітька ж бачив нас із Санькою на човні біля перемета. На Саньку Агент напав, бо зловив його на березі. Та й із Санькою все зрозуміло. Навіть якби не бачив його, а просто знайшов перемет без бичків і без черв’яків, одразу б на Саньку подумав. У них давня дружба… А от чи я був із Санькою… Міг і перевірити.
Я знову побіг за хату, де стоїть наше відро зі сміттям. І, не добігши, зрозумів, який я телепень. Яке сміття? Хто ж риб’ячі кістки та голови викине у сміття! Є коти, кури…
Уже за інерцією я дійшов до сміттєвого відра… І воно було перекинуте. Звісно, ніяких слідів бичків там не було, бо й не могло бути. І взагалі харчі туди не потрапляють. Ще ж і собака в нас є. Навіть коти знають, що в цьому відрі не буває нічого, їм цікавого. Вони б відра не перевернули.
— А він курей не має, — промовив у мене за спиною малий.
І то правда.
— Можеш порахувати курей? — стурбовано кинув я через плече.
Я навмисно сказав це стурбованим голосом, бо знав, що інакше він нізащо не послухається. Він думає, що я намагаюся на нього всі свої справи звалити. А коли такі напружені обставини, то виходить, що це він бере участь у розслідуванні. І точно. Він прожогом кинувся до курника, ні півслова не проскигливши. Щоб не збивати його, я пішов до Тобіка і ще раз оглянув костомаху. З безпечної відстані, звісно, бо Тобік дуже добрий, але страшенно не любить, коли хтось принюхується до костомах, які він уважає своїми.
Це справді була варена свиняча лопатка. Хай мене ріжуть і катують фашисти, проте нічого понад те я сказати про неї не міг. Ну, хіба що те, як Тобік її пообгризав по краях. Зуби в нього — ого-го! Але ж це не про костомаху, а про Тобіка, правильно?
Прийшов малий і повідомив, що він нарахував п’ятнадцять. Однієї не вистачає.
— Якої? — спитав я, і далі думаючи про фашистські катування.
— Це тільки батько може сказати, — пояснив мій малий.
Узяв я маленького ослінчика, поставив перед ґанком і сказав малому:
— Сідай.
Він слухняно сів.
— Отже, — сказав я так, як Алевтина Миронівна на уроці геометрії, — що ми маємо?
— Що? — поцікавився Юрко.
— От і я тебе питаю, — терпляче промовив я.
— Ми маємо, — відповів малий таким самим тоном, хоча геометрії ще не вивчав, а з Алевтиною Миронівною, на його щастя, ще не знайомий, — ми маємо… Ми маємо зрозуміти, навіщо Агент так складно викрадав у нас курку.
— А звідки ми знаємо, що то був Агент?
— А хто би ще дав Тобіку костомаху? — по-справжньому здивувався малий. — Усі й так до нас ходять. Он Ревмір ніколи нічого Тобікові не дає, а Тобік його боїться, як бабу Ягу.
Це було дуже слушне міркування. Жоден сусід ніколи би не став підкуповувати нашого собаку кісткою. Всі, хто в нас буває, знають, що Тобік гавкає замість «драстє», а рветься з ланцюга, щоб облизати. А от Агент до нас ніколи не ходить, тому він про це може не знати.
— Але ж у Варварці живе ще купа народу, який нашого Тобіка ніколи і в очі не бачив.
— Свєтка, наприклад, стрижена, — слухняно зробив висновок малий.