Кури нажахано сипонули врозтіч, забувши про мене як про джерело небезпеки. Та мені й справді було не до них. Я раптом відчув гострий біль у стиснутому правому кулаці — в долоні, власне.
Долаючи біль, я розвів пальці й побачив у себе в руці, серед грудок курячого посліду і тирси, металеве кільце з двома англійськими ключами: одним білим, сталевим, а другим — жовтим, бронзовим. А один із ключів проштрикнув мені долоню. І звідти цебеніла кров.
— Неси воду, швидко! — гукнув я малому. — Мені треба рану промити.
— Він тебе поранив?! — не рушивши з місця, гукнув Юрко.
— Та не він! — я вже не міг спокійно розмовляти: біль у долоні впевнено наростав. — Воду неси!
— А хто ж?
— Я зараз вийду, і буде тобі «хто ж»!
— Нє, ну правда… — нікуди він не збирався бігти.
А долоня вже була геть червона. Я, стискаючи кулак, аби зупинити кров, знав: зараз у цій крові розчиняється курячий послід, і мені лишилося зовсім недалеко до якогось із трьох найстрашніших захворювань. А саме — до зараження крові чи до столбняку. А може, й до двох одразу. Бо третє — менінгіт — улітку, схоже, не трапляється. Адже його причина — неносіння шапки. А якби воно траплялось улітку, то вже вся Варварка та весь город за річкою померли б у страшних муках, адже влітку шапок у нас ніхто не носить.
Я вирішив уже нічого не казати малому. Ні про ключі, ні про свою рану, ні що треба робити.
Усе зробив сам. Побіг до хати, знайшов у шафі батькову заначку — пляшку горілки (напівпорожню) — і про всяк випадок залив долоню горілкою. Ну, не зеленкою ж заливати. Ледь не завив, коли горілка залилася у рану, та Юрко був поруч, дивився широко розплющеними очима, тож я, звичайно, стримався. Потім знайшов бинт і сяк-так замотав руку впоперек — через кисть. Малому, зрештою, видно, стало соромно.
— Давай поможу, — каже.
— Допомагати треба тоді, коли тебе просять, а не коли тобі забандюрилося, — прошипів я крізь зуби, бо біль не те що не минав, а ніби дедалі дужчав.
— Може, до лікарні треба сходити? — знову під лизується.
— До лікарні, — кажу, — тебе треба здати. Там є спеціальні уколи від свинства й упертості.
Нарешті він зрозумів, що миру не буде, розвернувся й пішов із хати. А за мить і калітка грохнула так, що Агент там, певно, не втримав у собі все, що назбиралося за той час.
Від цієї думки мені навіть рука менше стала боліти. Цікаво, як же він викрутиться? Що ключі — його, тут і двох думок бути не може. Хто би ще носив зі собою обидва ключі — на кільці залізному? У кожної нормальної людини ключ від хати один. Та й той беруть із собою тільки тоді, коли йдуть на роботу чи до школи або хто там куди йде. А найчастіше — як у нас, наприклад, — ховають ключ у надійному місці. Тоді не буде так, що хтось свій ключ удома забув, а прийшов додому перший — і що? Під дверима сидіти і з Тобіком розмовляти?
А коли в тебе один ключ від квартири, а другий — від надвору, то й носитимеш їх завжди зі собою. І неодмінно на кільці. Щоб не плутати. Бо йдеш, наприклад, додому, а от приспічило. Прибіг — одразу надвір, а не до квартири. Шасть у кишеню, хап ключа — а він від квартири. Кидаєш його знов у кишеню, шукаєш інший ключ, знаходиш, починаєш, пританцьовуючи, встромляти його в замок, а він не лізе. Уже й танцювати не можеш, але ще здатний збагнути, що це ти знов ухопив той самий ключ — від квартири…
Але це що! А от коли вже приспічило, прибігаєш до надвору, лап за кишеню, а ключів нема жодного! Оце пригода! А сьогодні — не вихідний. Може статися, що вдома вже нікого нема. І ключа теж нема. Ото клопіт!
Я аж розсміявся. А потім придумав останню перевірку. Схопив із гачка авоську, вийшов із дому, замкнув двері, відніс ключ за хату і сховав у котельні над одвірком. Далі повільно, невдоволено, мовби на каторгу, вийшов за ворота, хряцнувши від душі каліткою. Щоби почув, якщо раптом не підглядає, що я пішов на Піски до магазина. Мало що мені може бути потрібне в магазині! І Юрка на вулиці не помітно. Ну, хай віється. Я завернув у провулок, зробив іще кілька кроків, а тоді щодуху припустив, аж курява за мною, мов за «Побєдою»! Добіг до Садової, завернув і проскочив у двір до дядька Гриші. Там прокрався повз їхню хату на город, пригнувшись за кущем аґрусу, і звідти обережно визирнув.
У курнику нікого не було. Я вирішив не виходити зі схованки. Почекаємо. Хто хоче, «тот добйоцца». Це й досі мій улюблений фільм — «Діти капітана Гранта». І пісню цю дуже люблю. Там усі герої — законні. Навіть Айртон. Він підлий бандит, звичайно, проте… От він не такий підлий, як Агент. Тобто… Ну, от я не уявляю, щоб він оце взяв і вкрав одну курку. Ще як хто бідний, натрапив на курник — ну, й вичистив його. Це я розумію. Я сам он учора бички вкрав. Але ті ж бички — не Агентові. Перемети ставити заборонено. А тут…