«Ану-ка песню нам пропой…» Усе. Причепилася мелодія. Тепер я її до самого вечора не позбудуся. Зі мною таке буває. Якось було причепилася до мене пісня «Дождичком встретил меня Ленинград». Ще на великій перерві. Може, через те, що ми з Б класом домовились у футбол поганяти, а тут — дощ. Пропав футбол. Я й кажу, стоячи біля вікна в коридорі: «Не изменяя веселой традиции…». Усі засміялись. А я так до кінця уроків не міг уже не чути:
А на останньому уроці була класна година. Прийшла Алевтина Миронівна і сказала, що читатимемо «Таємницю Соколиного бору». Викликала Шерстюченко, і та почала з якогось місця, де ми зупинилися минулого тижня. Читала Шерстюченко уважно, неспішно, з «вираженієм»… Померти можна від нудьги. Особливо людині, котра цю книжку ще в дитинстві двічі прочитала. Я й не помітив, але раптом Алевтина Миронівна перериває Шерстюченко і називає моє прізвище.
Усі засміялись, і я відразу збагнув, чому. Я й сам ніби почув, як щойно неголосно виспівував:
Це в той час, коли Шерстюченко читала про те, як діти втекли з міста до партизанського загону, бо їхню піонерську організацію викрили фашисти, тож могли і їх заарештувати. А комісар загону сказав, аби поверталися, бо в місті вони потрібніші для нашої справи, ніж тут. І от на фразі: «Він дав їм трохи листівок і багато порад», — я і вивів про «ґалубаґлазих». Негарно, звичайно, вийшло.
І почалося! Що я ніяк не можу впоратися зі своїми заздрощами, що тільки коли я сам читаю вголос, то треба, щоб усі тихо сиділи, що мені плювати навіть на всенародний подвиг радянського народу, бо я нічого й нікого не помічаю навколо, що мені треба скрізь по стінах дзеркала повісити, щоби я — хоч куди повернуся — бачив себе красівого…
Ясна річ, ніхто ніколи не зважає на те, в чому звинувачує Алевтина Миронівна. Вона як починає говорити, її зразу заносить, — і вже ти мало не ворог народу, посіпака фашистських недобитків, стиляга і тунеядець «на тєлє страни». У щоденнику, щоправда, вона потім такого не пише. Просто: «Намагався зірвати урок» чи «грубо розмовляв з учителькою». Для мами, звичайно, і цього цілком досить, аби влаштувати проповідь на цілий вечір…
Можна було би попросити вибачення, мовляв, пісня причепилася, я ненавмисно… Та уявіть, як би розреготався цілий клас! Мені би цю причеплену пісню до випускного вечора не забули! Так би «ґалубаґлазим» і обзивали все життя…
І тут клацнула калітка! Я ще глибше опустився навпочіпки за кущем аґрусу. Минула хвилина чи, може, дві, коли на наш город вийшов… батько!
Це вже вечір! Отак цілий день збіг…
Батько пройшов до надвору, потім вийшов і постояв біля курника, роздивляючись курочок. Тоді пішов до хати. Треба й мені бігти додому. Далі тут сидіти безглуздо. Я підвівся й рушив повз хату дядька Гриші на вулицю. А вже коли підходив до повороту з провулка на Поштову, почув грізний вибух: хтось ударив м’ячем по наших воротах. Не схоже на мого малого. Справді добрий удар.
По воротах гатив батько, а у воротах стояв мій малий. Ну, то й добре. Усі вдома, все гаразд. Курочки не вистачає в курнику, та батько, схоже, цього не помітив.
— Привіт, — сказав я, підійшовши до воріт.
— О! — здивувався батько. — А чого ж ти туди ходив?
— Куди? — здивувався у відповідь я.
Батько запитально глянув на Юрка.
— Та я думав…
— А де ж ти був?
Я ледве не бовкнув, що в магазині.
— До Іри ходив, — відповів нарешті.
— Як там її батьки? — заспокоївся мій батько.
— Нормально, — кажу. — Молоко в них смачне.
— Десь від корови беруть, — батько замислився, аж забув ударити по м’ячу.
Я скористався з того й ударив сам із-під його ноги. Мій малий не був до такого готовий, і залізні ворота грізно вибухнули на всю Варварку.
А вже за годину всі дорослі грали у волейбол. Тільки Агент не грав. От би зараз його заловити на нашому подвір’ї! І дядько Гриша — теж не волейболіст. "Він значно старший і за моїх батьків, і за Станкевичів. Десь такий, як Мандра. Ох! А про Мандру ж ми батькам нічого не сказали! Я пішов до волейболістів, залишивши малого біля воріт.