Щоправда, це не тому, що ми жили до революції — ви що! Просто, коли батьки тільки отримали цю ділянку, відразу збудувати великої хати не могли, тому батько з дядьком Сашею (це — чоловік батькової сестри Гані) поставили врем’янку з ракушняку. І ми туди зразу вселились, а до того жили в городі, на квартирі. Ну, з тієї городської квартири я тільки й пам’ятаю, що стару хазяйку в дуже брудному фартуху. Вона постійно гукала своїх двох собак:
— Шарик! Бобик! Шарик! Бобик!..
А от самих Шарика та Бобика не пам’ятаю. Ну, та що ж ви хочете? Мені тоді знаєте скільки років було. Ми переїхали до врем’янки, коли я мав чотири з половиною. Малий тоді ще й на світ не з’явився. Він уже у Варварці народився. Це я дуже добре пам’ятаю.
Мама з батьком пішли до Чорнозубів святкувати Перше травня, і я пішов із ними, повечеряв (уже не пам’ятаю, що там їли), та й батько мене відвів додому — спати. А прокидаюсь уранці — це вже другого травня — ні батька, ні мами. Я пішов до Чорнозубів. Де, питаю, мама? А баба Ніна радісно так повідомляє:
— Мама твоя в больниці. І батько там! Ходи сюди — поснідаєш.
Ну, розповідати вам, як я тоді ставився до лікарні, я не буду. Самі здогадуєтеся, якщо вам колись було чотири з половиною роки. Лікарня наша — на нашій-таки вулиці. Щоби дійти до мосту на город, треба повз неї пройти. І от ідемо в город — це ж радість завжди! А поки лікарні не пройшли, ніякого щастя! Не любив я лікарні.
Тепер уявіть собі, з яким апетитом я снідав після того, як баба Ніна ощасливила мене, сказавши, де мої батьки. То вже згодом я зрозумів (чи взнав), що серед ночі в мами почалося, батько відвів її до лікарні й там сидів цілу ніч, чекав. А мама страждала і мучилась. А все через те, що мій малий народився 4600!
Звісно, не його то вина, проте мама ж через нього мучилася!
Я дуже добре пам’ятаю, як ми з татом уперше прийшли на нього подивитися. Спочатку я побачив маму: вона була за віконцем — зовсім поряд. Уся у білому і сама страшенно бліда. А тоді вона підняла той згорточок і повернула його пикою до нас. Воно було таке мале, аж страшно! Ряшка червона і якась зморщена, як перестигле яблучко… Та я все одно пишався: тепер у мене є менший брат!
Е-ех! Мале — дурне! Якби ж то я знав, у що це виллється!.. Правду кажуть, що перше враження — найголовніше. Ото як сказала баба Ніна, що мати й батько в больниці, то й була правда.
Я пішов до сарайчика, де ми тримали вугілля. Там я мав схованку. Колись я, мов той абат Фарія, цвяхом виколупав камінець із кладки, потім внутрішню половину камінця відбив, а решту вставив на місце. І вийшло так, що ніхто б і не помітив. Туди я тепер поклав Агентові ключі. І правильно зробив, як з’ясувалося. Це — зрозуміло. Щоправда, мені й досі не зрозуміло, чому я тоді так вирішив зробити. Чому просто не викинув їх у річку? Чому, зрештою, просто не повернув Агентові? Цікаво ж було би подивитися на вираз його обличчя!
Ну, така можливість у мене все ще залишається. На жаль!
Розділ 2
Чесно скажу: такого мєрзкого дєла я ще не мав. Але, якщо казати чесно, я взагалі ніякого дєла ще не мав. Ну, це понятно. Он Петрович — на горі працює. Так це ж друге дєло. Там же бараки. Там тяжолих подростків — кожен перший. Там тільки одне в одного не крадуть. А навкруги ж просто лінія фронта. І ясно, що там Петрович один у полі воїн. Там же й народ вокруг бараків який: ніколи до міліції не обращаються, поки не вверені, за руку поки не зловили. Так у Петровича і приступлєній чорно, і процент розкритія майже сорок процентів.
А він же ще й випєндрюється всіда:
— Давай ми з тобою, Ревміре, поміняємось участками! Я ж уже немолодий, войну пройшов. Мені перед пенсійой твоє место — це як Ялта.
Ага. Наче я проти. Хай міняють нас. Хай подивиться Петрович, як це воно, када ні одного приступлєнія за долгі годи. А тут — тьху! Стидно признаться, що за приступлєніє. Чесно кажучи, я зразу був зрадів, када заявлєніє в отдєленіє прийшло (це Петрович так у нас завжди шуте: «Заявлєніє в отдєленіє». Смішно. З одного боку, як вірш, а з другого — ну, правда ж!). Ну, думаю, хоч яка робота. Воно ясно було зразу, що це не на нашій вулиці приступники. На нашій вулиці… Краще б уже приступники жили, чим так. Сплошна інтелігенція. Два директора радгоспів, два директора школи (правда, однієї й тієї ж: одний — нинішній, а другий — бивший, на пенсії вже), командир автороти (тепер переіменували в автоколону, а він, значить, тепер начальник), директор хлібопекарні, воєнком… Та вопще! Плюнуть нікуди. Які тут приступлєнія?! Даже нарушеній порядка ніколи нема. І дітки їхні, отлічники засрані… Шоб ви знали, їхні дітки — це вопще!