Колись заходжу в хату до начальника автоколони, а вони за столом сидять. Вечеряють. Рибу їдять. І не бичків, не таранку — те, що у нас люди ловлять. А все з Очакова: то у них кефаль, то скумбрія, то судаки… Я заходжу, кажу:
— О, а ви вечеряєте, бачу.
А їхній менший, Юрка, мені відповідає:
— І вам добрий вечір, дядько Ревміре!
Я аж растірявся. Щоб оце дитина, яка тільки в школу пішла, отака нагла була: старшим замичанія робить!
— А ми, — каже далі, — й не почули, як ви стукали.
Ти ба, які горді! Стукати до них треба. Років п’ятнадцять тому я б їм так постукав, що повсиралися би з переляку. А тут!..
Я вам чесно скажу, даже забув, чого прийшов. З яким дєлом. Я ж не на скумбрію до них! Думаю-думаю, а згадать не можу. Ну, найшов виход.
— Харашо, — кажу, — вечеряйте, я поже прийду.
— Та заходь, Ревміре, — Васька каже. — Уже ж прийшов, так кажи, що треба.
— Сказав поже, значить поже, — твердо так, по-міліцейські, відповів я.
І швидко вийшов. Щоби почуствували.
Вийшов, став на ґанку, коли чую: регочуться там. Це ж із кого, я вас спрашую? Канєшно, з мене!
А прийшов додому — і зразу згадав, чого ходив. Але то була така мелоч, що я вже того вечора до них і не пішов більше. Хай понєрвнічають, почекають. Потім усе у вікно визирав: світиться у них, не сплять. Заіграло очко, заіграло. Я і спать ліг, а у них усе світилося на кухні. Ну, інших вікон з мого дому не видно, так що не знаю. А на кухні світилося.
Вікно у них широке, але знадвору роками не мите. Навіть уночі не розбереш, що там дєлається. Ще й енергію бережуть. У них кухня — почти як зал. Можна було б і люстру повісити. Так нє. Одна лампочка на шейсят ват. Економлять. Я ще понімаю, коли я економлю, бо з моєю зарплатою попідтинню можна йти. А вони? Не почули вони, бач! Нічо, почуєте!
Ще тільки ранок, а вже припікає. Тепер у мене відпустки не буде до кінця літа. І чого я рішив їхати велосипедом? Якби жив на Одеській, це ще б можна було зрозуміти — там асфальт. Але все одно, вона йде знизу вгору весь час, аж до кінно-спортивної школи. Звідти їхати — дуже добре. А туди?
Наша вулиця більш-менш рівна. Але ж пісок! Тут і пішки протівно ходити, а вже на веліку — вопще протівно. І не кажіть мені, що вітру нема. Він просто дуже слабенький і підлий — віє в спину. Вся пилюка, що піднімається з дороги, летить за мною. Оце зараз почну потєть, і вся ця дрянь сяде на лице і шию. Прийду до начальника мокрий і грязний. І підворотнічок уже не буде такий білий, як півчаса тому назад, када Рая його підшивала.
А інтересно, чого це він мене визвав? Може, ще якесь заявлєніє в отдєлєніє? Чи хоче накрутить, щоби бистрєй з курами розбирався? У міліції робота хароша, тільки погано те, що ніколи не знаєш, чого тебе визиває начальник.
На дверях у наряді стояв Сенька Міщук, молодий, але вже нахальний рядовий. Я поставив під стінку свій велік і піднявся на ґанок.
— Ревміре, — раптом каже він, коли я вже майже зайшов в отдєленіє, — а я твій транспортний засіб стерегти не наймався.
— Товаришу рядовий, — спокійно сказав я йому. — Ви почіму старшому по званію честь не віддаєте?
Він на всю ряху осклабився, а тоді баче, що я серйозно, й витягується у струнку, як резинка від трусів. Прикладає руку до козирка й каже:
— Виноват, товариш старшина!
— Доложіть свому непосредственному начальнику, що я вам сдєлав замичаніє.
— Єсть! — відповідає він, дивлячись стікляними глазами мимо мене.
— Вольно! — кинув я і зайшов у коридор.
Там було пусто і прохолодно. Так би й постояв тут, набираючись сил. Але ніззя. Треба йти до начальника.
— Разрешіть, товаришу капітан?
— Заходь, Ревмір, сідай. Як там діла з тими курями?
— Работаю, Степане Пилиповичу, — я вже зрозумів, що не про курей піде мова, тому й не став йому детально докладувать.
— Ну, работай-работай. Хто работає, того робота знаходить, — він узяв зі свого столу листок з ученічеського зошита й уважно прочитав, що там написано.
Ясно, що й раньше читав, але тут — для важності. Щоб я бачив, що він читає і перечитує вдумливо.
Потом пустив мені над столом цього листочка, як пацани гальку в річку пускають, щоби стрибала на волнє.
Я перевернув заявлєніє, бо воно в послєдній момент перекрутилося в повітрі, і в мене глаза на лоб полізли. Заявлєніє було від Ігоря Ігоревича Хруща. Я спочатку й не пойняв, хто це такий, тільки дивлюсь: адреса — прямо навпроти мого дому.
Тільки потім допьор, що це ж Агент. І в ньому йшлося про те, що сусідські діти — Володимир Васильович і Юрій Васильович Плетесюки — викрали в нього ключі від квартири! Все. Ніяких подробностей.
Я ошелешено подивився на свого начальника.