— Знаєш усіх? — спитав він.
— Знаю, канєшно.
— Ну, і що ти думаєш?
Я мовчки підніс палець до виска й покрутив ним.
— Це ти про Володимира Васильовича і Юрія Васильовича? — заінтересовано спитав начальник.
— Степан Пилипович, — нарешті я зміг заговорити, — це якийсь брєд. Щоби в Агента щось могли вкрасти, та ще й діти!..
— Якого Агента?
— Ну, його на вулиці Агентом називають.
— Чому? — в голосі начальника появилася настороженість.
— Ну… — я вже сказав «а», то нада було й «б» казати. — Він колись комусь ляпнув, що він агент, працює в органах.
У Степана Пилиповича на лобі виступили крапельки поту. Справді душно тут.
— В яких органах? — із напором спитав він і виразно подивився на телефон.
— А я знаю? Бреше, мабуть, — я теж подивився на телефон, і в мене по висках побігли струмочки.
Щось усередині обірвалось, і я, вже нічого не сображаючи, зачемось додав:
— А може, й не бреше.
— Та ти… — начальник аж устав, нависнувши над столом і наді мною. — Ти…
Він замислився, глазки забігали — туда-сюда, туда-сюда. Він раптом заспокоївся і сів.
— Слухай, Ревміре! Ну, ладно твої дикі залякані сусіди. Але ж ти повинен понімать, що якби він справді служив в органах, то він би під питкой!.. Понімаєш? Під питкой не признався б у цьому! Як ти можеш цю чуш повторять? Агент!.. Сам ти агент недодєланий!.. Агент.
Степан Пилипович витяг замизганого платка з карману і почав витирати піт на лиці й на шиї.
— Та я ж понімаю, — сказав я прочуствовано. — Хіба ж я не понімаю? Но єсть же об’єктивні обстоятельства, Степане Пилиповичу!
— Які в сраці обстоятельства?!
— Нє, я нічого не утверждаю. Просто дивіться. Він живе в комунальному домі від больниці. Там чотири квартири, й одна — його. А в больниці він не работає. Він десь у городі работає. Понімаєте, Степан Пилипович? Як він цю квартіру получив?
Начальник дивився на мене з ненавистю, як на Гітлєра.
— І це ти мені січас кажеш? — визвірився він на мене. — Ти када мені це должен був сказать? Га? Када, я тебе спрашую?! Ти там участковий чи ти там гамно в фуражкі? Я тебе спрашую, хто ти там?
Я відчув, що вже стою. От ви думаєте, що я такий… Ну, не сказав, бо не понімав, що треба сказати. Так нє! От приставте собі: приходжу до начальника і кажу: «Так і так… Агент Хрущ живе не по правилах у комунальному домі від больниці, де він не работає!..». Ну, хіба ж би начальник не сказав мені чогось іще хуже, чим тепер?
— Так я ж… Я ж думав…
— Та ні хрєна тобі не треба думать, Ревміре! Не треба, поняв? Треба виполнять устав і інструкції, поняв?
— Так точно, поняв, — я вже стояв по стойкі смірно.
— От іди і виполняй.
— Єсть, — я розвернувся й пішов до дверей.
Але ще й за ручку не взявся, як почув за спиною почти шопотом сказане:
— А що це в нього за ключі? Від чого?
— Ну, пише, що від квартіри.
— Я читав, що він пише, — роздратовано пояснив начальник. — Я тебе питаю. Якщо в людини одна квартира, то й ключ один. А в нього…
— А! — я розсміявся. — Це в нього один ключ від квартіри, а другий — від туалету.
— Що?!
— Ну, там же комунальний дом. Є туалет біля річки — на всіх, двомісний. Для «же» і для «ме». А він рядом поставив ще один — для своєї сім’ї. І замок у нього врізав. Щоб чужі не ходили.
Степан Пилипович зареготався, як дитина.
— А ти кажеш — агент. Придурок він, а не агент. Єдінолічнік!
Начальник подумав і додав:
— Заявлєніє возьми. Открий дєло. Якщо це… Сам понімаєш, що це може бути… У нас повинно все бути чотко. Поняв, Ревміре?
Видно було, що начальник іще так багато хоче мені сказати, але не може. Не може! Він і так уже багато сказав. Я чуствовав таку до нього благодарность, я чуствовав, що люблю його, як рідного батька, хоча він і не набагато старший за мене. Мені після його слів якось усе стало понятно і ясно. Я повернувся до столу, взяв заявлєніє, віддав честь і вийшов із кабінєта. Тепер і мені можна було дістати платок і витерти піт. Ну й шо, шо в мене платок тоже не первой свєжесті? Ну, я ж молодець. Не проболтався про главне — про ключі.
Я дождався вечором, коли Агент погасив свєт, — і тут же до нього. На вулиці було порожньо, тільки у Мухіних гриміла вечеря. Волейболісти! Спортсмени! Що це за спорт, єслі після нього горілкою заливатися? І про дітей забули вопще. Мабуть, на поляні протипожарну безопасность нарушають. Отак і виростуть злочинцями і правонарушителями. Уже ключі в людей крадуть.
Вопще я в цьому заявлєнії нічого не міг добрать. Він що, сказився, цей Агент? Що за ідіотизм? Хоча… Якщо у нього десь були сховані ключі, а діти їх потягли, то це ще не приступлєніє. Але якщо діти потом ограблють його квартіру, то це вже ісправітєльна колонія. Я всігда знав, що якщо дітей не воспитувать, якщо їм дозволять іздіваться зі старших, то з цих дітей нічого харошого не виросте, — навіть якщо вони отлічники. Навіть якщо в домі все є і всі рибу їдять. Один день — кефаль, другий день — скумбрію, третій день…