Щось він довго не відчиняє. Моднік найшовся. Калітку закриває на засувку, а біля калітки — дзвінок. І главно ж городу в нього нема. Нічого не росте, крім аґруса та смородини. Ну, ще вишня — так вона ж і так над дорогою. Там вопще красти нічого. А він калітку на засувку. Ще й так же подло ту засувку присобачив — ніяк рукою до неї не дотягтися. Не через забор же мені лізти! Я ж міліціонер, а не стіляга какий-то! Але!!! Можна ж до нього льогко зайти з берега. Я так і вирішив. Хай надіється на свою засувку, а ми тут — раз! І вже в хаті.
А можна й до річки не ходити. Бо ворота Агентових сусідів по дому не замикаються взагалі. Тільки от побачать мене — почнуться разговори… І я пішов до річки, повз Мухіних, у провулок, а там уже берегом до самого Агентового надвору. Тільки ж тут піднятися в темряві! У Мухіних лєсєнка дерев’яна, у Станкевичів далі — залізна, навіть старий Мандра — і той склав із ракушняку сходинки. А в цього Агента… І що воно за людина! Ключі від сральні в нього вкрали!
Я постукав у шибку так, як нада. Мертвий би проснувся. Загорілося світло. Ще не спали. Чую, в дверях повернули ключ. Я пішов до входу. Агент стояв у дверях і вдивлявся в темряву. В руці тримав сокиру. Нічо собі!
— Ти на кого це із сокирою, Ігоре? — спитав я веселим голосом.
Я вмію, коли треба, бути веселим, а вмію — і злим…
— А, це ти… — розчаровано промимрив Агент.
— А ти кого ждав — із сокирою?
Він глянув на сокиру, наче аж здивувався, що у нього в руці така гадость.
— Та нє… — він поставив сокиру під стінку за дверима. — Це просто… двері підпирала. Так я… Нє… Ти шо…
Але я пойняв, що не «нє» і не «ти шо». Агент таки когось сильно боявся. Когось чекав. Ну, ладно. Я впевнено піднявся на ґанок. Коли так упевнено йдеш, люди мимохіть відступають. Вони тоді відчувають, хто тут главний. Тоді й балакати з ними легше. Треба зразу їм показать — так сказать, ініціативу перехопити.
А цей не відійшов. Я вже таку скорость набрав, а тут раз — і мусив спинитися.
— Ти шо, зайти хочеш? — таким здивованим голосом спитав Агент.
— А шо, ми через двері будемо балакати?
— А шо, ми будемо балакати? — він почав мене вже дражнити.
— А чого я до тебе пришов серед ночі — шоби пожелать спокойной ночі?
— А чого ти до мене прийшов?
Ну! Ви бачили таку скотіну? Я мовчки уставився на нього. Між нами було менше метра. Якшо зараз двинуть по зубах, він і сокири своєї не вспіє схопити.
А він наче відчув. Не відійшов, ні. А якось так напружився і приготувався стукнути мене дверима, якшо я спробую зайти. Темно, звичайно, — може, це мені показалося, але я аж растирявся. Стояв і дивися на нього. А він — на мене. І мені його було хуже видно, бо він же в тіні, а на мене хоча би звьозди світять.
— Ігоре Ігоревичу, — офіційним тоном сказав я. — Ви подавали заявлєніє в отдєлєніє міліції?
— А! — зрадів він. — Подавав. А я ще й думаю, чого це ти серед ночі. Знайшов ключі?
І він простягнув до мене руку, щоб я йому, значить, ключі в неї поклав. Як у сказкі. Це — добре. Я засунув руку в карман, витяг її, простягнув до нього, а потім резко схопив його за руку і смикнув до себе.
Тепер ми обоє стояли на ґанку. Тепер можна балакати. Поки він не опомнився, я твердо спитав:
— Розкажіть, пожалуста, за яких обстоятельств у вас пропали ключі.
— Я все написав у заяві, — скандальним голосом відповів Агент. — Ви її шо, не читали?
Це добре, що він перейшов на «ви». Значить, відчув, що ми тут не в бірюльки граємося.
— Я її читав, — відповів я. — Тому і прийшов. Взяти показанія. Бо ви в заяві нічого не написали. Там немає нікаких фактів. Тільки безосновательно обвінєніє.
— Слухай, Ревміре, — Агент перейшов на такий собі панібратський тон. — Ну, шо ти, не понімаєш? Воно тобі треба зараз починать офіційне розслєдованіє? Та піди налякай пацанів, хай повернуть ключі — і все. Це ж просто.
Ох і пронира! Ох і брехло!
— Це було би просто, як ви кажете, — дуже терпляче йому пояснюю, — якби ви прийшли до мене додому й попросили по-сусідськи: так і так, Ревміре, таке сталося. Піди припугни пацанів… А ви написали офіційне заявлєніє. І я…
— Ну, слухай, — перебив він мене. — Ну, як би я до тебе прийшов? Просити…