— А як я до тебе прийшов?
— Нє, ну ти власть, а я хто? Понімаєш… Я нікада не беру в долг. Понімаєш?
— Чому?
— Ну, чому… Щоби потім не оддавать.
— А!.. Тепер понімаю. А я, знаєш, нікада не даю в борг. Понімаєш, чому?
— Чому?
— Бо потім не оддають.
Ну, і більше балакать не було про що. Раз він так, то і я так. Не получилось по-сусідськи. Значить, будемо по-офіційному. Я дістав зі свого кожаного офіцерського планшета пачку повєсток, хімічний карандаш, послинив його і написав на верхній повєстці: «Хрущу Ігорю Ігоревичу». Ну, і все, що там нада.
— Отут розпишіться, пожалуста.
— Не буду я розписуваться.
— Це ще чому? — вже веселим голосом поінтересувався я.
— Тому… Тому що темно, я не бачу, під чим розписуюся.
— Це правильно, — ще веселіше сказав я. — А ви включіть свєт у калідорі. Тоді все буде зрозуміло.
— Ревміре! Ну, шо ти залупаєшся? Ну, можна ж усе по-человеческі решить…
— Можна, — ще веселіше сказав я. — Це тільки якщо придставітєля міліції не встрічають холодним оружием, пускають у дім і разговарюють із ним по-человеческі. Підпишіть отут.
— Щас лампочку включу, — сказав він, зайшов до квартири і раптом захряснув двері перед самим моїм носом.
— Не підпишу! — злорадно крикнув із-за дверей.
— Як хочете. Повістка — документ суворої звітності. Я її вам під двері просуну або в почтовий ящик покладу. Ну, а якщо не прийдете завтра на 9.00, то доведеться посилать за вами наряд — на роботу. Спокойной ночі, Ігоре Ігоревичу.
Я просунув повістку під двері й пішов додому. Відчинив засувку на його калітці й хряснув нею так, що пів-Варварки проснулось. Агент! Засрагент.
А утром я вже сидів у курілкі на подвір’ї нашого отдєлєнія, курив із хлопцями і був у прикрасному настроєнії. Сонечко світило, Петрович розказував про своїх бандитів бараківських, усі сміялись, і я з усіма. А про Агента — нікому ні слова. Бо вмію тримати язика за зубами.
— Ревміре! До тебе по повєсткі!
Дивлюся на часи — тільки повдев’ятого. Ага, очко заіграло.
— Хай жде! — відповідаю.
— Та, може, людина по дєлу? — втрутився Петрович. — Може, курятинки принесла?
Всі зареготали, і мені геть розхотілося з ними сидіти тут. А встати й піти — ніби я послухався Петровича. Він буває добрий, а буває — таке гімно! І тут знову дєжурний із дверей:
— Ревміре! До начальника!
Ну, і добре. Я встав, надів фуражку, поправив гімнастьорку, щоби під ремнем складок не було, і, не прощаючись ні з ким, пішов до хати.
У коридорі стояв Агент. Тепер уже він «ваш син нє такой, как бив вчера». Ну, й добре.
— Ревміре, — він до мене. — Я на роботу спізнююся.
— Почекайте, — відповів я.
— Я на роботу спізнююся, чуєш?
— Чую, — я був непохитний. — На роботу дамо вам довідку, якщо доведеться ще сьодні на роботу йти.
Його заціпило. Але я не затримувався, щоби подивитися на його перєвоспітаніє.
— Разрешите, товаришу капітан? — спитав я у дверях голосно, щоб і Агент у коридорі почув.
Хай думає, що тут усі зайняті його дєлом.
— Заходь, — відповів Степан Пилипович. — Проходь, сідай. Ну, що там?
— Ви про ключі питаєте? — уточнив я.
— Які ключі? А! До речі, я дзвонив главврачу…
Він зробив паузу. Потім вів далі:
— Там якась дивна історія. Жінка цього твого… Як його?
— Агент, товаришу капітан. Ой, вибачте, Ігор Ігоревич Хрущ.
Степан Пилипович усміхнувся. Це — добре. Я люблю, коли він усміхається.
— Так-от, жінка цього Хруща працювала санітаркою в нашій райбольниці. Недовго, але їй виділили цю службову квартиру… Потім вона звільнилася. Ну, зарплата маленька, робота важка… Але погодилася на роботу за сумісництвом, якщо їй залишать іще на рік квартиру…
— Так вони там уже років п’ять живуть, Степане Пилиповичу…
— Знаю, — не перебивай старших. Ну, общім, вона потім пішла і з півставки, а про квартиру якось усі забули. Коли схаменулись і почали забирати, вияснилося, що цей Хрущ прописаний там не тимчасово, а постійно. Хто його знає, як це йому вдалося. Словом, вирішили не возитися з ним, тим більше, що зараз у них у тому домі вільна квартира нібито є: ну, немає такого вогню вже з житлом, як було раніше, після війни…
— А в органах не взнавали, Степане Пилиповичу? — набрався я наглості.
— Ти с ума сошол, Ревмір? Як ти собі це уявляєш? Здравія желаю, товаришу полковник, чи є у вас такий співробітник?.. Я на тебе удівляюсь! Пока шо у нас немає ніяких основаній щитать, що він справді працює в органах.
Начальник подряпав собі нігтями щетину на підборідді й додав: