Я замкнув свій стіл, поклав ключі в карман, узяв його паспорт і пішов до дверей.
— Е! — вигукнув Агент.
— Я в третій раз прошу вас не підвищувати голос. Я хоч раз підвищив на вас голос? Ну от.
І я вийшов із кабінету. Пішов, конечно, до начальника. Слава богу, він був один. Я звинився, що без визову, й показав йому прописку в паспорті.
— Та-ак! — сказав Степан Пилипович. — Це інтересно. Якби він справді був агент, тут би все було так, що комар носа не підточить… Ну, харашо. Де він?
— Пише пояснення про обстоятєльства викрадення ключів.
Степан Пилипович крякнув од задоволення і подряпав собі підборіддя нігтями.
— Ну, добре, хай пише. Не спіши. Це — наш фрукт.
— Будемо брать?
— За що? Ну, що ти, їй-богу! Тіки що — зразу брать. Запомни, Ревміре! Закон — не дишло! Тож не крути, аби нічо не вийшло. Він що, когось убив чи щось украв? А прописка… Поки що ми її наче й не помітили.
Я пішов у курилку. Хай пише. Хай чекає. У мене врем’я є. Правда, мало, бо нада б курами занімаця. Але тут теж не все так погано. Кой-чо становиця явним. Добре, що тої ночі я вийшов курить надвір. Воно б Рая, конєшно, могла й потерпіть, а то завелася, як курка:
— Скіки можна просить, шоб ти на ніч не курив у хаті! Ну, задихаюся я!
Я б і не послухався… Але ж батько її помер від туберкульозу. Понімаєте? Отож. Вийшов. І бачив цю дівку, яка трохи-трохи не вспіла вкрасти курей у Васьки. Темно, конєшно, було хоч в око стрель. Але воно ж таке блондинисте, що й… Ну, видно було, — ще й ніч яка місячна, хоч голки збирай. Вона нічого не вкрала, тому я її й не взяв на місці. Але з того, як ховалася за їхньою криницею, я пойняв, чого прийшла. Може, конєшно, я й ошибаюсь, але похоже, що це — Свєтка з Клубної. Похоже. Така ж блондиниста… Ну, побачимо.
Так шо й тут у мене опридільонні результати є. Приоткрилися двері, стало видніше.
Розділ 3
Батько дуже не любить, коли двері в якусь із кімнат зачинено.
— Ми одна сім’я, — каже він піднесеним тоном, ніби читає «Стихи о советском паспорте», — нам нічого приховувати одне від одного й перетворювати наш великий будинок на кілька тісних кліточок.
Коли до нього вночі приїздять гості, то, звісно, ціла сім’я прокидається.
Ну, а цієї ночі — й поготів: ніхто і заснути ще не встиг. Тільки світло згасили. Малий почав тихо канючити, щоб я йому спинку почухав. Уже і спати хотілося, тому я пошепки йому сказав:
— П’ять хвилин — і спати!
— Шість, — відповів він, — перевертаючись на інший бік.
— Чотири, — сказав я.
— Ну, добре, п’ять.
— Ще одне слово — і буде три. Або взагалі не буде.
Десь так воно й вийшло. Я і хвилини не почухав його, як ми обоє здригнулися, почувши, як хтось торгає вхідні двері. Нічого собі! Невже злодії?
Почув і батько. Він босий і в самих трусах підійшов до дверей і голосно спитав:
— Хто?
— Одкрий, Васю! — почули ми з двору голос Ревміра.
Як і слід було чекати, калітка перед тим не клацала, Тобік не гавкав. І Ревмір, ясна річ, не стукав — просто хотів зайти. Якби батько не зачинив дверей на ніч (а він цього раніше не робив; оце тільки в останні вечори), то так би Ревмір і зайшов.
— Є разгавор.
— Ревміре, ми спати вже лягли. Може, завтра поговоримо?
— Васю, нада січас! Серйозне дєло.
— Що случилося? — зовсім іншим голосом запитав батько.
— Та… Открий, щоб я на всю вулицю не кричав. Бо це таке…
Батько не менш як півхвилини мовчав, потім відчинив двері. Провів Ревміра до кухні й засвітив лампочку.
— Дітей треба погукати, — сказав Ревмір так, що ніби і сперечатися було годі.
Та батько наш не такий: його не візьмеш на понт.
— Кажи вже, Ревміре, — і так усіх побудив, то ще й дітей тобі піднімати…
— Та вони ж не сплять, — єхидно каже міліціонер. — Тільки що ходили на кухні — я бачив.
— То це ти спеціально зазирав у вікно, щоб діждатися, коли ми вже спати ляжемо?
— Нічого я не дожидався. Були діла. Давай, Васю, піднімай малих. Це їх касаєця.
— Що «їх касаєця»? Не тягни кота за хвіст, Ревміре. Кажи вже, що таке вибухнуло, що треба людей серед ночі будити?
— Та от… — здався Ревмір. — В отдєленіє прийшло заявлєніє на твоїх хлопців.
— Що?!
І мама вже бігла зі спальні з криком:
— Вовка! Юрка!
Я ледве чутно шепнув малому на вухо:
— Ми нічого не знаємо, нічого не бачили.
— Мугу, — по-котячому промурчав він.
— Підемо тільки тоді, коли батько покличе, — шепнув я.
— Мугу…
— Так, ти почекай і не втручайся, — почули ми батьків голос.
— Як «не втручайся»? Як «не втручайся»? Я мати! Я повинна знати, що вони накоїли!