— Вони нічого не накоїли. Ми ще не знаємо, чого Ревмір прийшов. Сядь отут і сиди!
— Та ні, к сожалєнію, накоїли, — сказав Ревмір. — Ото ж і треба їх допитати.
— Так, Ревміре, ти от що. Ти хочеш їх допитати? То виклич до міліції. Їх і мене. Зрозумів? Вони неповнолітні. Це тобі відомо?
— Вась, ну, я ж не той, щоб оце так узять і потягти дітей у міліцію! Я ж чого зайшов… — почав Ревмір.
— Чого ти зайшов?
— Ну, щоби по-сусідськи побалакать і все вирішить.
— А по-сусідськи балакай зі мною. Ти ще мені нічого не сказав: ні хто написав заяву, ні що в ній, ні до чого тут мої діти. А вже лякаєш. Це так повинен розмовляти участковий? Чи ти устав читав давно?
— Вась. Ти на власть не кричи! Ти не забувай, з ким разговарюєш! — Ревмір попер танком, як було зрозуміло з голосу.
— Ти не власть, Ревміре! Ти дільничний міліціонер. Чи, може, ти вже став начальником відділення?
— Я при сполнєнії служебних…
— Якщо ти при сполнєнії, то де документи? Де заява, з якою ти мене зобов’язаний ознайомити? Я повторюю: або ти будеш балакати по-людськи, або я зараз подзвоню Степану Пилиповичу і розкажу йому, як ти вдираєшся серед ночі в хату, не постукавши у двері, й називаєш себе властю. Як там у нього домашній? 34–42?
Запала мовчанка. Трубки з телефона батько не знімав. Напевно, він чекав, що скаже Ревмір.
— Як це я не постукав? — почав той уїдливо. — А хто ж тоді постукав? Чого ти двері відкрив, якщо ніхто не постукав?
— Ага! Ти, значить, хочеш таким шляхом. Добре. У мене в хаті троє свідків, які чули, як ти намагався відчинити двері без дозволу господарів. А коли не вийшло, почав стукати. Що далі? «Властю» ти себе не називав?
І тут батько зняв телефонну трубку і почав крутити диск.
— Ну, шо ти, Вась, лізеш у бутилку! — геть злякався Ревмір. — Ну, ми ж сусіди! Нам же тут жити й жити! Уявляєш, як жити, коли із сусідами пересорився?
Батько мовчав. Він набрав тільки три цифри і, я думаю, палець у диску так і тримав. Інакше я почув би. І Ревмір не витримав і заговорив:
— Ну, написав Хрущ на твоїх дітей, що вони в нього похітілі ключі від хати. Ну, должен я розібратися? Чи як?
— Хто такий Хрущ? — спитав батько.
— Ну, Агент! Що, ти не знаєш, що його фамілія — Хрущ?
— Тю, — сказав, ніби плюнув, батько. — Ніколи не знав, як його прізвище. То що там мої діти в нього похерілі?
— Похітілі! Ключі від квартири.
Кілька секунд була цілковита тиша, а потім батько розреготався. А тоді й мама підтримала — правда, невпевнено, стримано.
— Ох, Ревміре! Ну, ти й розвеселив мене. І що ж він пише: як саме, де, при яких обставинах?
— Цього я не можу тобі, Васю, сказати.
І раптом батьків голос загримів так, що посуд у буфеті в залі взявся дрібними дрижаками:
— А я тобі можу сказати, Ревміре. Вони його зловили на вулиці, натовкли йому пику, вичистили кишені, в тому числі й ключі від усіх його квартир. Ти чого до мене прийшов? Ти хочеш, аби я зараз при тобі вибив бубни синам своїм за те, чого вони не робили? Щоб я повірив у цю казочку: «не можу тобі сказати»? Ти чого добиваєшся?
Якби я був на місці міліціонера, я б уже обісцявся. Від страху. Коли мій батько так говорить, мухи падають із небес на землю.
— Нє, про побили там нема ні слова, Васю! А про вкрадені ключі — є. От і всьо. Треба, щоб вони віддали ключі, і я закрию дєло.
У Ревміра теж є характер. Ну, принаймні голос його звучав так, ніби він хоче це довести.
Коли міліціонер пішов, батько вимкнув світло і повернувся до кухні. Він побачив, як сусід зайшов до себе додому, як засвітилось у нього вікно. І тоді я почув:
— Ідіть сюди, — це було до нас із малим.
Ми враз вийшли до кухні. Рука моя потяглася до вимикача, та батько сказав:
— Не вмикай. Він зараз стоїть біля вікна в темній кімнаті й дивиться сюди. Розказуйте.
Так, наче є одна якась історія. От розповів про курочку Рябу — і все гаразд. Усе зрозуміло. Але ж то казка. А казка має початок і кінець. Тобто зав’язку, експозицію, розвиток дії, кульмінацію і розв’язку.
А тут що? У житті так не буває. Тому казка й не життя. Що розказувати? З якого місця? А головне: якщо зараз розповісти батькам правду, з’ясується, що й Агент, і Ревмір казали (чи там писали) правду. Що ми з моїм малим украли ключі.
— А що розказувать? — раптом прорізався голосок мого малого. — Він до мене теж підходив, коли ви у волейбол грали.
— Хто підходив? — здивувався батько.
— Ну, хто? Агент.
— Чекай, ми сьогодні у волейбол не грали.
— Та я й кажу. Він підходив тоді, коли ви грали у волейбол. Я ж не кажу, що сьогодні!