Я ж тоді ніяк не виправдаюся!
А потім я ще страшніше зрозумів! Агент тепер може будь-якої миті піти в міліцію і написати, що в нього вкрали з квартири… та хоч і сто рублів! Чи навіть сто двадцять! І хто вкрав?..
Ні, сто двадцять — навряд. Зразу спитають, звідки в нього такі гроші — тисяча двісті старими! У мами зарплата — 80 карбованців новими. На місяць! Чи не спитають? Та хай він навіть двадцять напише (новими)! Це ж усе одно я!!! Це ж моїм батькам віддавати!
От попав! Це ж мене в колонію для неповнолітніх злочинців посадять! Там же всі такі, як Секеч і Бударний… Я ж там не виживу. Вони мене просто вб’ють. І дуже швидко.
Я не уявляю, що можна зробити. Віддати йому ключі? Смішно. Це значить — визнати, що я їх украв. А я їх не крав. Сказати батькові? Не можна в це діло дорослих уплутувати. З дорослими тільки зв’яжися — потім не розв’яжешся. Треба порадитись із Санькою…
І — теж не можна. Бо Санька зразу запропонує відчинити двері й подивитися, що в Агента в хаті. Ага. Він подивиться, а я тоді ту кашу доїдай.
Порадитися ні з ким. Ні з ким. Не з Юрком же! Він іще малий і нічого не тямить. Однак із батьками ввечері всю розмову повернув так… Ну, з батьками він уміє.
Так я й заснув, нічого не придумавши, і прокинувся з тяжким тягарем на душі. Надворі йшов дощ. Уставати не хотілося, але куди ж подінешся!
Батьки вже пішли на роботу, малий спав у їхньому ліжку, встромивши голову в мамину подушку. Мамина подушка й досі була його улюбленою. Вона пахла мамою. Я в дитинстві теж любив цей запах над усе. Не можу сказати, що нині не люблю, але ж не малий уже…
Тобік сидів у буді й носа надвір не потикав, хоча дощ був теплий і не надто й рясний. Я збігав до вбиральні, а потім зайшов до вугільного сараю — перевірити, чи на місці ключі. І от уявіть собі: їх у схованці не виявилося! Тепер зрозуміло, чому малий так злякався, коли мама полізла до кишень його штанів. Я повернувся до хати, сів на ліжко і почав думати. Він мав щонайбільше 15–20 секунд, аби сховати ключі в дитячій кімнаті, поки мама туди зайшла…
Я підставив стільця до шафи й заліз на нього. Ключів там не було, та було чимало іншого цікавого і забутого. Наприклад, електричний конструктор, який ще взимку подарували мені на день народження Чорноуси. Півроку то була моя улюблена розвага. Там були дроти, електродвигун, кнопки, схеми, паяльник із каніфоллю й оливом, трансформатор, коробочка з контактами для батарейки «Крона», гума для авіамоделей і ще багато корисних речей. Стоячи на стільці, я почав усе це перебирати, як бабуся в кіно перебирає старі листи. Ох, і часу минуло! Востаннє я з цим возився вже, певно, не менше, ніж два місяці тому. Ще там лежала коробка з моїм стареньким фотоапаратом «Смена-2». Даремно вона там лежить, подумав я. Фотик — саме те, що нам із малим сьогодні вкрай необхідне. Плівки, щоправда, нема, та вона, напевно, є в Раймазі. 35 копійок на неї я вже якось нашкребу. От закінчиться дощ — і поїду веліком по плівку. Це ж можна мати фотографії головних дійових осіб. Особливо Агента і його хати.
Там іще було кілька номерів журналу «Пионер», у яких лишалося чимало нечитаного, та тепер не до того. Потім якось почитаю, — журнал законний. Я з фотоапаратом зліз зі стільця й пішов умиватись. А коли повернувся до хати, малий уже прокинувся і здивовано роззирався: видно, не пам’ятав, що сталось уночі. Тоді згадав, сів у ліжку, глянув на мене і сказав:
— Знов одоробло приходило.
— Я знаю, — відповів я. — Зрозумів.
— Я що, кричав?
— Трохи було.
— Сильно?
— Як свиня, коли її колють, — піддів я його.
— Сам ти свиня, — необережно ляпнув він, але хутко схаменувся, підозрюючи, що батьків немає вдома, а отже, так жартувати небезпечно. — У Ревміра чути було?
— Не тільки у Ревміра, а й у Агента, й у Саньки, і навіть у Свєтки. Ти навіщо спер ключі?
— Які ключі? — ненатурально здивувався мій малий.
— Нагадати? — з натяком перепитав я.
Він збагнув, що від мене можна не критися, тож знову ліг і відповів:
— Хотів сходити подивитися, що в нього там у хаті робиться.
— Сходив?
— Ще ні.
— Це добре, — сказав я. — Боронь тебе боже туди ходити!
— Чого це?
Довелося йому пояснити все те, що я передумав уночі. Ну, не все, звичайно. Я йому про свої перспективи життя в колонії нічого не розповів — тільки про те, що я можу туди потрапити. Він слухав лежачи, а коли зайшла мова про колонію, рвучко сів у ліжку. Я розповідав йому таким собі відстороненим голосом. Нічний страх минув, тож я міг говорити про все найстрашніше майже байдужим тоном. Очі в нього й так іще великі, як у всіх дітей, але тепер вони були, як у сови, — на півобличчя. Він мовчки дослухав мене, не перериваючи, не ставлячи запитань. Мовчав і тоді, коли я закінчив.