Голуба вбила людина. І то навмисно. Спеціально хтось убив. Просто скрутив голову. Ніяке животне так не вміє. Щоб убити такого дорогого голуба, треба мати причину. А причина може бути тіко одна: месть. Хто у нас тут головний голуб’ятник на Клубній? Звісно, Сепар. Ось і хата його прямо напротів. Тут голуба й кинули. Давно дохлого, щоб коти не забрали й не з’їли. Щоби було видно, що це за птах і чому його тут кинули.
Я взяв мокре тільце в руки й підійшов до калітки Сепарів.
— Коля! — гукнув я. — Коль!
Він через півхвилини визирнув у вікно, а потім зразу вискочив на двір. Мене він, похоже, не взнав, тому сміливо пішов до калітки. І тіки за два метри до неї зупинився. Злякався. Правильно, Колю. Міліцію треба боятися.
— Ходи сюди, — сказав я. — Ось знайшов під твоїми ворітьми. Твій?
Розпатлане Коліне волосся не опустилося під дощем, а ніби аж іще більше настовбурчилося. Він дивився на птаха і щось бурмотів собі під носа. Я не зразу і зрозумів. А тоді зрозумів.
— За що? За що? — наче папугай, повторював він два слова.
— Не знаю, за що, — відповів я. — Отут валявся на дорозі. І вбитий уже давно. Ще вночі підкинули. Думали, ти знаєш, за що…
Я допитливо зазирав у його чорні очі, але нічого, крім розпачу й отчаяния, в них не було. А треба, щоби було. Заявлєнія в отдєленії про війну голуб’ятників не було. А участок — мій. Я перший должен усе знати. І я б його розколов. Тут і говорити нема про що. Але сталося таке, що геть позбавило мене самообладанія.
За спиною я почув чоловічий голос:
— Не нада меня провожать. Досвіданія.
Я озирнувся й побачив… Кого б ви думали? Слєдувателя обласної прокуратури, що виходив зі Свєткиного двору. Якось він виступав у суді, коли у нас розглядалося діло про хіщенія. Я його ніколи не забуду: він так пихато говорив, наче серед папуасів виступав. Я сидів у залі, бо там був свідєтєлєм Семілєт із мого участка. От тільки фамілію його забув… Ну, цього слєдуватєля, а не Семілєта, звичайно. А він мене міг і не запам’ятати: мало хто в залі суда сидить. Я тоді ще й у формі був, а тут же по гражданкі.
Господи, як же його фамілія?
Я знову поглянув на Колю й побачив, що він знає, за що вбили його голуба. І знає, хто це зробив.
— Колю, якщо ти мене хочеш обдурити, то знаєш, чим це тобі угрожає.
Він нєрвно хитав головою.
— Не знаєш?
— Я не знаю, хто це зробив.
— А я знаю, що ти брешеш. Ну, дивись. Мені нічого відкривати дєло через убиту пташку. Понімаєш? — він кивнув. — Але якщо почнеться війна голуб’ятників, я буду знать, хто її почав. Понімаєш?
Він знову кивнув. Уже зовсім злякано.
— То ти скажеш, хто це?
Коля ковтнув слину і знову захитав головою. Я б його додавив — а чо ж нє? Але не мав на те часу. Мені треба було знати, куди піде звідси слєдуватєль прокуратури. Як же його фамілія? Він ішов по Клубній, нікуди не звертаючи й не озираючись. Зовсім не як міліціонер. У нас уже звичка — все помічати, постійно озиратись, у все пхати носа. Видно, з дому він вийшов сьодні рано, бо малював на мокрому піску розводи широкими штанинами свого світло-коричневого костюмчика, на якому кожна крапля утворювала п’ятно, наче то була олія. Без зонтика. Та й то. Уявляєте собі міліціонера зі зонтиком?
Спочатку я думав, що по Кабельному він поверне на Очаківську, а там і міліція. І там ми познайомимось, і я тоді довідаюся, що він робив у моєї подозріваємої на Клубній. Але він проминув Кабельний і пішов далі, нікуди не звертаючи. Настрій у нього, здавалося, нічо, бо йшов неспішно, зазираючи за паркани й тини, щось ніби навіть насвистуючи, часом клюючи пізні вишні чи абрикоси з дерев.
Дійшовши до Веселинівської, він раптом побіг через дорогу, а я ж бігти не міг, як ви понімаєте, щоб його не спугнуть. Я прискорив кроки, але на Веселинівську не вийшов, а визирнув з-під черешні на розі. Навскоси через дорогу стояв автобус, люди в нього повільно заходили, уже всередині зупинялися біля кондуктора, тому й очередь. Слєдуватєля не видно. Або він уже в автобусі, або пішов далі, на Очаківську. А міг і в парікмахерську зайти, щоби звідти подивитися, чи ніхто за ним не стежить. Я почекав, поки автобус важко від’їхав від зупинки. У вікнах нібито нікого в коричневому костюмі не було, але, знаєте, роздивитися дуже важко, коли мокрі вікна і стіко народу. Коли автобус уже минув Клубну, я вийшов із-під черешні на Веселинівську й повернув праворуч. Якщо він іде по Очаківській, я його побачу. Якщо сховався в парікмахерській, то все одно ж вийде звідти. Нащо йому бачити, як я стовбичу під деревом!