— Єсть! — сказав я, підводячись зі стула. — Разрешіть іти?
— Сядь!
Я сів. І сидів. Мовчав. І він мовчав. Ну, понятно! Я йому такі факти виклав! Це вам не тхорячий пук!
А начальник, видно, про мене забув. Він так заглибився у свої думки, що почав сам зі собою розмовляти.
— Кому дзвонити? — бубонів він. — Прокурору? І що йому сказати? Тут бачили вашого слідчого? А він скаже: «А що, нашим слідчим не можна приїздити до вашої Варварки?». Чи секретарю прокурора? Хрін що вичавиш із того секретаря.
Може, помічнику? Я його не знаю. А якщо справді ми в них під ковпаком? Тоді взагалі не можна. Скажуть: «О! Заметушилися. Значить, у них щось не так. Якісь порушення є». А в кого немає порушень? У кого? Де їх не знайдеш, якщо шукатимеш? Ні. Це все не годиться. Я в понеділок до нього поїду. Скажу: був тут у справах, вирішив зайти. Ну, і так обережно спробую розпитати. Тут головне — щоб не виказати свого інтересу. Якщо вдасться — добре. Хоча навряд. А як не вдасться? Якщо помітять? Ще гірше, ніж нічого не робити…
Він подивився на мене і похитав головою.
— Ох і задачку ти мені загадав! Хоч звідки до неї підступись, а не підступишся. Ладно вже, йди. Я ще подумаю.
Я пішов до себе, згораючи від сорому. Отак прилетів до начальника, вивалив на нього свою проблему, а йому тепер суши голову, шукай, що дєлать… Ох! А я ж не встиг йому найголовнішого сказати: куди пішов Дженджик із парікмахерської! Це ж… Але вирішив не повертатися, бо це дуже вже погана прикмета. Потім скажу. Ех, якби ж я знав! Може, і правильно, що не сказав. Бо… Ну, тоді я ж іще не все знав. Просто забув, бо разговор вів не я, а Степан Пилипович. От я і забув йому сказати. А він же ще зі мною так розмовляв, що тут вапше про все забудеш. До самого обіду був я мов у воду опущений. Як мокра курка.
Але з курами справді треба вже рішать. Відкладати нікуди. Добре було би простежити за цією дівахою. От тільки це дуже важко зробити. Не стирчати ж там, на Клубній, поки вона кудись збереться. А стирчати — не діло. Мене там кожен собака знає. Піду-но я додому на обід. Пройду знову повз її хату, а вдома подивлюся, що там в Агента робиться.
От із цією думкою вийшов я з отдєлєнія, але щось мене повело у противоположному направлєнії — в центр, на Веселинівську. Отак по Очаківській і пішов. Усі в нас ходять у центр навпростець — через парк. Повз пам’ятник Леніну і колишній пам’ятник Сталіну. Ну, постамент іще й досі стоїть, і навіть сліди від букв видно: «И. Сталин». Але самого пам’ятника нема. Давно вже. Красіво було. Звідси заходиш — на початку парку Сталін. Звідти заходиш — на початку Ленін. Ну, звідти — це ж із центру. Від райкому. А звідси — це від нашої вулиці, від міліції, від лікарні. Красіво було. А тепер тільки постамент.
Я сам чув, як наш голова райвиконкому казав: «Уже б і постамент прибрали, а то стоїть, як…». Ясно, що це він не у виконкомі казав. Але я запам’ятав. Я понімаю політику партії і всєцело згодний з нею. Але тут — нє. Не треба зносити постамент. Бо потім знову строїть прийдеться. У нас же воно всігда так: стоїть, стоїть — знесли. Тоді схаменулися: давайте знову строїть! Так чого ото було спішить поперед батька в пекло?
Я лічно щитаю, що спішити ніколи не треба. Якби начальник на мене сьогодні так не попер, я б йому про цього Дженджика і не сказав. Ну, а коли він уже… Що ж. Нічого. Розберемось. Ага.
Яка погода після дощу! Це просто наслаждєніє — іти отак вулицею: сонечко припікає, але повітря ще вогке, прохладне! Вишні звисають над вулицею кривавими краплями. Кури пасуться неспішно, раз у раз роззираючись із почуттям власної гідності, доки одна з них щось знайде. Тут усі забувають про всю гідність і, мовби скандальні баби, мчать до неї, щоб забрати. Нє, не до гідності, канєшна, до курки… Як люди, їй-богу!
От голуби — інша річ! Чиї ж це? Мабуть, Пасічника. Ага, точно. А от і він сам: вийшов до калітки, дивиться на мене.
Не впізнає. Ну, я ж по-гражданкі. О, впізнав! Розвернувся й пішов у двір, поки я не наблизився. Ну, це ти правильно зробив, бо була б тобі зараз не дуже приємна розмова. А так — у мене нема часу гукати його, розмовляти, витягати з нього правду про турмана вбитого… У мене зараз справи важливіші. Чи все ж таки побалакати?
Я повільно пройшов повз його хату, потім хутко заскочив під яблуньку і завмер. За хвилину Пасічник висунув голову над каліткою й почав шукати мене поглядом на дорозі.
— Когось видивляєшся? — неголосно так запитав я.
Він швидко перевів на мене погляд і зразу зашарівся. От в одну мить. Тільки-но був блідий, як завжди, а тут раз — і вже рожевий, як недоспіла вишня. А його мармиза справді на вишню схожа: щокаста і майже безлоба.