— Ні. А за що? Його ніхто не бачив. Ніяких свідєтєлів, понімаєш?
Чи то сонце почало яскравіше світити, чи очі мої відвикли від помірного світла, поки я дивився в небо на голубів, але коли я на нього глянув, то побачив, що він став іще білішим.
— Так шо будем дєлать, Вітю? — спитав я дуже добрим голосом.
Він мовчав і дивився на мене таким зляканим і подобострасним поглядом, що мені аж шкода його стало.
— Ну, Вітю? Що для тебе краще?
— А п-п-при чом тут я? Я вопще в-в-в Голті н-не б-б-був ніколи!
— Да, Вітю, не пойняв ти мене. Я тобі про Голту просто так розказав, для прикладу. Для наглядності просто. Вже й Голти давно нема — Первомайськ тепер, понімаєш? А ти викручуєшся. Думаєш, що турман зі сідловидним малюнком — це дрібничка, да? От і той пацан так думав. Це приклад такий, понімаєш?
— Який турман? Я тут при чом? — він уже майже кричав.
— Та я ж тебе про турмана й не питав, Вітю, — зовсім лагідно кажу я. — Я тебе зовсім про інше питав. Я питав, що для тебе краще: п’ятнадцять суток чи щоби хтось, например, спалив твою голуб’ятню? От про що я тебе питав. Бо приступлєніє — це як яйце. Маленьке таке яєчко. Його поклади голубці — вона й висидить. А якщо це не голубине яєчко, а, например, зміїне, то вилупиться гадюченя. І от я тебе про це й питаю. Що краще: яєчко розбити, щоб із нього ніхто не вилупився, чи потім дивитися, якої шкоди гадюка накоїла?
Знову він, як біла сова.
— Не знаєш? От і я не знаю… А посадить людину за мілке хуліганство — це, Вітю, раз плюнуть.
Я плюнув на землю й розтер черевиком плювок.
— Отак, Вітю.
— Що в-ви хочете? — спитав він дуже тихо.
Я б не почув, але здогадався. Я просто знав, що він мене про це спитає.
І тут я його вдєлав.
— Я хочу, Вітю, щоб ти мені сказав, хто у Варварці краде курей.
— А я откуда зн-н-н-наю? У н-нас у самих п-п-п’ять к-курок украли! — він аж скинувся. — Якби я знав, якби знайшов!..
— Та як же ти його знайдеш? — безнадійно махнув я рукою.
— Не його, а її! — бовкнув він і тут же приклав руку до рота.
Затулився ніби.
Я мовчав і чекав. І він мовчав. Ніби все сказав, що знав.
— Ну, Вітю, я ж чекаю. Ти думаєш, у мене так багато часу, що я тут буду з тобою цілий день разговарювать? Звідки ти знаєш, що це вона?
— Я не знаю. П-просто… Ну, нога дуже маленька. М-м-можна подумати, що д-д-діти крадуть. Т-так д-діти ж що!.. Нащо їм кури?
— Ох, ти, Пасічнику, і хлюст! — захоплено вигукнув я. — У нього курей крадуть, а він на ноги дивиться.
— Т-та н-на які н-ноги! — обурився він. — Я сліди б-бачив. К-к-кеди. Маленькі.
— А намалюй.
— А що їх м-м-малювать! — він узяв гілочку і почав водити по піску.
— Віть! Ну, як я твій пісок у планшет покладу? — я дістав із планшета зошит і олівець. — На ось, красиво намалюй.
І з’ясувалося, що він дуже добре малює. Він так майстерно зобразив слід, з усіма рівчачками на підошві, без жодної зайвої лінії!
— Ну, ти молодець! — сказав я.
І цілком щиро:
— Слухай, а ти не думав піти вчитися малювати? З тебе точно художник може вийти!
Пасічник ніжно зашарівся і махнув рукою. Мовляв, який там художник!
— Ну, гаразд. Я пішов, — сказав я. — А ти, Вітю, все ж таки з Колею помирися. Знайди спільну мову. Не доводь діло до війни.
І я пішов, не озираючись. А пішов я у центр, до раймагу. Може, там є такі кеди. Або були. Або й не було ніколи…
Розділ 5
Інна ще спала. Ну, це вона вміє. Я через неї регулярно запізнююся на перший урок. Її будинок на кілька метрів ближчий до школи (а всього — десь кілометр) за наш. Тому я заходжу вранці по неї, й ми йдемо разом. Тобто спочатку я сам сиджу і чекаю, поки вона вдягнеться, збереться, поснідає…
Якось домовилися, що я коли вставатиму, то їй телефонуватиму. Будемо паралельно збиратися і разом виходити. Наступного ранку зателефонував, потім зібрався, поснідав і зайшов до неї. Вона спала. Тобто поговорила зі мною по телефону, а тоді знову лягла й заснула.
— А чого ж ти мене так рано розбудив? — ще й до мене претензії!
А тепер літо, до школи не треба, тому вона має повне право спати, скільки влізе. Я спочатку стукав у двері, потім — у вікно її кімнати. Тоді зайшов до хати — незамкнено. Зазирнув до її кімнати — вона спить. Але, щойно я зайшов, прокинулася.
— Добре, що ти мене розбудив, — каже.
А сама така припухла: губи, щоки, руки. Вона така завжди спросоння.
— Іди в залу. Там є цукерки. Я зараз.
Я пішов до їхньої зали, і там справді на столі стояла вазочка з шоколадними цукерками. Притому відразу двох сортів: «Мишка на Севере» й «Мишка косолапый». От цікаво. Вони ж не багатші за нас! Але у них майже завжди є шоколадні цукерки. І ніхто їх не ховає. У нас, якщо заведуться, мама їх зразу до шафи — під білизну — і видає нам із малим по одній після вечері. «Щоб апетит не збивали», — пояснює. А в Інни їх повно, й не бояться, що апетит вона зіб’є. А з іншого боку, чого ж тут боятися? Якби люди справді товстішали від того, що багато їдять, вона б уже у двері не проходила. Ото вже вічно голодна людина!