Може, справді жінки розумніші за чоловіків? Чи дівчата просто швидше дорослішають? Щось тут не так. Ми вже кілька днів про це думаємо, а до такого простого запитання ще не дійшли. А вона…
Інна очікувально дивилася на мене.
Малий був заклопотаний своєю справою: збирав цукеркові обгортки, які лежали купками перед кожним із нас, виймав із них фольгу й акуратно, до бездоганності, розгладжував кожен клаптик нігтем.
— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Будемо все чинити по порядку. Спершу знайдемо, хто це робить, а тоді вирішимо, що робити з ним.
Малий поскладав усі розрівняні клаптики фольги стосиком і запхав його до кишені, немилосердно зіжмакавши при тому.
— Ми так і робили, — розчаровано сказав я. — Що ще розумного розповіси нам?
— Я вам обіцяла розповісти, хто вкрав ключі із сараю.
— Ну-ну!
— Ходімте.
Інна швидко прибрала зі столу, помила чашки, і ми пішли до нас. Зайшли до вугільного сараю, і вона спробувала зачинити за нами двері. Двері, звісно, не зачинялися, бо не зачинялися ніколи. Ще вугілля на замок замикати? І курей? Так доведеться і м’яч на ніч у хату ховати, і дитячі іграшки забирати ввечері з вулиці…
Скільки могли, ми притягнули їх до одвірка, та щілина лишалася — сантиметрів на двадцять.
— А тепер подивіться на вулицю і скажіть мені, що ви бачите, — наказала Інна.
— Нічого не бачимо, крім наших воріт, — відповів я.
— І горища комунального, — додав мій малий.
— Де ти бачиш горище? — спитала Інна. — Горище — всередині. А зверху — дах.
— А звідки ж те віконце? — наполягав Юрко.
— Молодець! — Інна злегка ляснула його по попі. Вона його завжди так хвалить.
— Але ж звідти нічого не роздивишся! — не хотів погоджуватися я.
— Це без бінокля не роздивишся. А у бінокль роздивишся все, — в Інниному голосі був цілковитий тріумф.
— Тиць-Гриць! — сказав я. — Звідки ж в Агента бінокль?
— Не знаю, звідки, — відповіла вона, — та я його бачила. Можна сказати, три дні тому.
— Де?
— На березі. Він роздивлявся якийсь човен.
— Який човен? — я почав про все здогадуватися.
— Я дівчинка, а не пацан якийсь, — пояснила Інна. — Я на човнах не розуміюся. Якийсь човен був аж там, на повороті річки, біля Санькиного дому. Й Агент за ним стежив у бінокль. Мене він не бачив, а я теж не полізла здоровкатись і цілуватись.
— А чиї ж тоді другі ключі? — спитав я ні в кого.
— А цього я не знаю. Самі розбирайтеся зі своїми гостями.
Ми вийшли із сараю і подалися на вулицю, коли мій малий раптом запропонував:
— Дивіться, як уже тепло. Ходімо купатися.
— Дуж-же добра пропозиція, — сказала Інна. — Я перевдягнусь і за п’ять хвилин буду на березі. І ти перевдягнися, — додала вона, із сумнівом дивлячись на малого. — Бо якщо ти полізеш у воду в цих шортах, то твоїй фользі настане повний гаплик. А до речі, що ти з нею робитимеш?
— Ялинкові прикраси, — відповів мій малий.
Ми розсміялися.
— Літо ж надворі! — сказала Інна.
— Літо літом, а коли прийде Новий рік, де я стільки фольги наберу?
— Гаразд, — вона на мить замислилася. — Спробуємо тобі в цій справі допомогти.
Уже дійшовши до воріт, Інна поманила малого пальцем і, коли він підійшов, щось тихенько спитала. Він відповів, і вона пішла додому перевдягатися.
— Про що це ви шепотілися? — поцікавився я байдужим голосом.
Він так само байдуже відповів:
— Та! Про своє.
Я просто скипів:
— Малий, якщо ти й далі будеш темнити, я тебе просто залишу дома й ні до яких пошуків на кілометр не підпущу. Зрозумів?
Мало що він змусив усе вибовкати Інні, то ще тепер у них секрети!!! Моє обурення не мало меж.
— Тю! — здивувався він із мого вибуху. — Ні до чого я тебе не змушував. Сам усе розповів. А спитала вона мене про те, що у Свєтки було на ногах. Ніякого секрету тут немає.
— І що ти їй відповів?
— Те саме, що й тобі: в кедах вона була.
— Гаразд, натягай плавки, — сказав я примирливо.
Ні ми, ні Іннині батьки човна не маємо. Мій батько не ловить риби. Він її їсть. Він привозить рибу від родичів і від друзів з Очакова. Сидіти з вудкою — це для нього не розвага. Як і для мене. Тільки мене змушують це робити, коли їсти в хаті нічого, а його хто змусить?
Іннин батько також не любить рибалити. Там, де він виріс, казала Інна, ніяких річок і ставків не було. А якщо людина до цього не звикла в дитинстві, то навряд вона потім навчиться. Хоча це й дивно, бо що ж там учитися? Береш волосінь, прив’язуєш гайку, пару гачків, копаєш черв’яків на городі — та й усе. Ідеш і ловиш. На бичків не потрібно ні поплавка, ні вудки. А іншої риби: лящів чи таранки — я не люблю: її й ловити важче, й кісток стільки, що ніколи нею не наїсися.