А що немає човна, то ми купалися з берега, навпроти провулка. Там менше каміння на дні. До того ж усі купаються саме там, тож і водоростей теж менше. Це відразу видно, хто купається в річці, а хто — ні. Якщо водорості ростуть навпроти городу, значить, ніхто з його господарів купатися не любить. Щодо Інни це не так, але її хата — крайня біля провулка, тому їй легше зробити кілька кроків туди, де ліпший берег, аніж ходити у воді в якихось лаптях і з авоською, збирати каміння з дна, виривати довгі волохаті водорості…
Цього разу нікого, крім нас трьох, на березі не було. Ми зайшли у воду, трохи поплавали, попірнали, та дуже швидко нам стало нудно. Вирішили піти на піщаний пляж перед місточком, до якого причалює мостобудівський катер. Там хтось реготав, летіли бризки — все те ми могли чути і бачити, тільки годі було розгледіти, хто саме там купається.
Уже як підходили, зрозуміли, що краще було туди не ходити. Купалася там бараківська братія. Іншим разом я б розвернувся й пішов додому чи просто на наш провулок і там би й купався — навіть якби був сам. А тут сказати Інні: знаєш, мовляв, повернімося… Ніби я їх тут боюся — на своїй вулиці. Їх було чоловік п’ять, усі в трусах, а не у плавках, усі доросліші за нас, окрім Кольки Дзюби — нашого однокласника. Та він нам не порятунок. Він не заступиться, якщо що.
Власне, я був упевнений, що все це погано закінчиться. Вони дикі, з ними неможливо спілкуватися мирно.
Дзюба мене помітив і помахав рукою. Я помахав йому, Інна також помахала. Дзюба хутко відвернувся від нас і щось сказав найбільшому з-поміж бараківських. Здається, його називали Волга, та я не впевнений. Розумієте, я з ними взагалі нечасто спілкуюся. Не тому, що боюся… Просто вони дикі, розумієте? Мені з ними просто ні про що говорити. От ви часто із сусідським собакою розмовляєте? Ні, ну, один раз можна щось йому розказати. Ну, там:
— Дай, Джим, на счастье лапу мне…
Але ж ясно, що не дасть. Що ж, йому — знову Єсеніна читати? Собаці скільки завгодно читай вірші, він їх однаково не вивчить. Я зовсім не хочу сказати, що всі бараківські — собаки. Просто порівняння таке.
Волга пильно подивився на мене, на Інну, на мого малого. А тоді щось сказав Дзюбі. Колька стояв до нас спиною, тож я не чув, що він відповів. Але мені здалося, що в чомусь Волзі відмовив. Той виставив уперед підборіддя і вибалушив очі. Мовляв, я тебе питав, чи ти хочеш? Я тобі сказав, що ти хочеш. Ясно?
Принаймні мені так здалося. Відстань до них була чимала. І тоді Дзюба повільно побрів до нас. Мимохіть якось, дивлячись собі під ноги… Я зразу зрозумів, що буде. Вони Дзюбу підставляють під мене. Той зараз заїдатиметься, я полізу з ним битись, а тоді вони матимуть право навалитися на мене всі разом.
Не доходячи до берега, Дзюба раптом підняв ногу й ударив нею по воді. Мене й Інну накрило бризками. У принципі, в цьому немає нічого образливого. Це у нас такий жарт — оббризкати того, хто ще не зайшов у воду. Вже коли ти мокрий, тоді бризки не страшні. А коли ще не купався, це дуже неприємно. І все ж на таке не ображаються. Тобто на своїх не ображаються. От якби я Інні таке зробив, вона б кинулася до мене у воду і почала мене «топити». Жартома, звісно. А Дзюба нам своїм не був, хоч і вчився з нами в одному класі. І я навіть розгубився. На одну мить.
А мій малий, якого бризки майже не зачепили, не розгубився. Він миттю нахилився, набрав жменю піску і кинув його в Дзюбу. Старші бараківці образливо для Дзюби розсміялись. Утім, теж нібито нічого особливого. Але ж Колька на п’ять років старший за малого, тож міг запросто дати йому ляпаса чи навіть і щигля.
Та тепер розгубився Дзюба. Ну, а хто б через таке нахабство не розгубився? І я остаточно зрозумів, що без бійки не минеться.
— Іди додому, — тихо сказав я Інні. — Швидко!
— Ага! Вже пішла, — затято відповіла вона.
Це зовсім погано. Ще бракувало, щоб за мене дівка заступилася.
— Інно, забери малого, і йдіть звідси, — повторив я тихо та, як міг, твердо.
— Курми своїми керуй, — відповіла вона вже геть зухвало.
Нарешті до Дзюби дійшло, що він виставив себе на глум. Він налився кров’ю і рушив на мого малого. Той стояв непорушно й чекав. І вираз обличчя його був такий, що мені стало млосно. Або він уб’є Дзюбу, або Дзюба — його. Ні того, ні другого я допустити не міг. Я ступив уперед і став між своїм малим та однокласником.
— Це мій брат, Коль, — сказав я тихо.