Утім, він це знав і без мене.
— Відійди, — промовив він із погрозою.
— А то що? — я вклав у це запитання весь глум, на який був здатен.
Я дивився на Дзюбу, та краєм ока бачив, як усі решта бараківських виходять із води, оточуючи нас півколом. Ну, це все одно що колом, бо за спиною був паркан Білоножків, через який я все одно швидко не переліз би, навіть якби поруч не було Інни та малого.
Я не найдужчий у класі. Більше того, тягатися можу хіба з п’ятьма, а то й із чотирма однокласниками. Ну, Дзюба входив у це число. Та за ним була кількісна перевага. Він знав, що за нього заступляться сусіди з бараків. А за мене заступитися було нікому. Проте й відступати мені було нікуди. А йому було куди.
— Почекай, Комарику, — сказав Волга.
Він підійшов до Дзюби і став поруч із ним.
— Відійди. Нам треба побалакати з твоїм однокласником.
Це було прикро. Проти Волги я не вистою й півхвилини. Якби перед тим удалося натовкти пику Дзюбі, мені було б не так образливо.
— Відійдімо вбік, — наказав Волга, повернувся й пішов у напрямку до містка.
Цього ще бракувало. Під містком глибина не більша, як півметра. А на дні — шлакоблоки, великі гранітні брили, цегла. Там навіть ходити неможливо. А вже падати туди — не доведи, Господи! Але й не піти за ним я не міг.
— Що ти зробив Петровичу? — спитав Волга, коли ми відійшли від усіх інших так далеко, що ті не могли нас почути.
— Хто такий Петрович? — запитанням відповів я на його запитання.
— Участковий.
— У нас участковий Ревмір, — сказав я. — А вашого я взагалі не знаю.
— Ага, — задумливо промовив Волга. — Виходить, ваш попросив нашого, щоб він нам наказав.
— Що?
— Щоби побалакали з тобою по-мужськи.
Волга задумливо дивився мені в очі. Мені навіть здалося, що в його очах якийсь розум засвітився.
— Про що побалакати? — поцікавився я якомога байдужішим голосом.
— Ти в кого вкрав ключі?
Це запитання заскочило мене зненацька.
— О Господи! — сказав я. — Я ж уже пояснював участковому, що ніяких ключів ні в кого не крав. Якщо Агент їх десь загубив, то при чому тут я?
— Брешеш!
— Не брешу!
— Поклянися!
Я дивився на нього і розумів: якщо поклянуся, щось зміниться. Це була ніби перевірка. А якщо не поклянуся, то почнеться для мене найгірше. І ще я знав, що, як тільки Волга почне бити мене, там, за спиною, Дзюба відіграється на моєму малому. Безкарно. Бо зрозуміє, що я йому ніколи не наважуся помститися.
— Я сказав, що не крав, — значить не крав. Чому я повинен клястися? — спитав я з викликом.
Запала мовчанка. Очі Волги звузилися, як у тих китайців, про яких ми так любили дивитися фільми в дитинстві.
— Ех, роздавити б тебе, як яйце, — мрійливо промовив Волга. — Тільки ж це вийде на користь мусорам. А я їх дуже не люблю. А ти… Хоч ти й відмінник, а пацан законний. Крав ключі — не крав, а мусорам не віддавай. Їм зроби один крок назустріч — і затягнуть тебе на аркані. На все життя стукачем залишишся.
Я мовчав. Якщо він зараз замахнеться, я зроблю крок ліворуч і щосили штовхну його в річку. А далі вже — як вийде.
— Ззаду! — раптом закричав мій малий.
Я і сам чув, що ззаду до мене хтось підкрався. Та що я міг зробити? Тільки відведи від Волги очі — й він ударить. А він не вдарив. Він мене просто штовхнув у груди, злегка так. А під ногами в мене сидів на колінах, скоцюрбившись, хтось із його банди. Я похитнувся, підсвідомо зробив крок назад і впав через того падлюку. І вони всі знову розреготались. А потім якось дуже швидко пішли геть. То більше, що до містка наближався катер, яким їхні батьки поверталися з роботи. Субота. Короткий день.
Розділ 6
Воно ж субота, короткий день! А я, як дурак, гасаю по Варварці. Ну, правда, не такий уже й дурак.
Спочатку я побував у раймагу, й от що там открилося. Кеди отєчественні з точно таким рисунком подошви були в продажу цілих три часа. Хто там їх купляв, продавщиця Галя не пам’ятає, крім того, що купляли ті, хто знав. Або работає в центрі. Бо якби хтось случайно купив з Лікарняної, то поки донесе додому, поки комусь похвастається, то ті вже не вспіють. Бо ж очередь. І їй не хватило. «Ви собі не приставляєте, товаришу міліціонер, що тут робилося! Ми даже в міліцію дзвонили!»
Ну, це мені неінтересно. У нас не стільки міліціонерів, щоб на всі дефіцитні товари хватило. Хоча служба була б зако-о-онна! Там кеди прихопив, там ковбаску с/к, там бутилочку коньяку… Тіки хто ж би мене на таку должность поставив?
Я не був задоволений такою інформацією, тому почав із Галею чорнявою дружить.