— Так ви кажете, що якби, напримєр, хтось із самої Садової прийшов случайно, то не купив би?
— Пачєму?
— Так ви ж так сказали!
— Не. Я сказала, шо єслі би хтось случайно купив з Лікарняної, то поки дійшов би й кому сказав, то нічого б не вийшло. Не вспіли б. От як я сказала.
— A-а! А по телефону?
— Ну… По телефону… У кого ж вони єсть? — зітхнула вона так грусно. — От у вас єсть, товаришу міліціонер?
— У мене єсть, — чесно признався я.
А що я їй скажу? Що у представітєля власті нема дома телефона? Так що ж це за власть така?
— А… — сказала вона.
— Ну, тоєсть, якби хтось зайняв очередь, подзвонив подружці на Клубну по телефону, а та прибігла, то могла б купить?
Вона мені усміхнулася, як дурачку якомусь.
— Ну, люди так і дєлають…
Я вже хотів її перебить, коли вона далі:
— От Ліди Інокентівни дочка, например, подзвонила (на Клубну якраз!) своїй подружкі — бєлінькой такой, ви, наверно, знаєте. Вони ще у школі вмєсті вчаться…
— А ви звідки знаєте, хто кому дзвонив?
Вона повела очима туди-сюди — в смислі, чи ніхто не чує, і пояснює:
— Так це ж Лідії Інокентівни дочка! Наша ж завєдующа їй подзвонила…
— Дочці?
— Ну, товаришу міліціонер, ну шо ви шуткуєте! Лідії Інокентівні, понятно. А та подзвонила дочці, а та — цій своїй подружці — бєлєнька така, з Клубної. І ще одній своїй подружці — з Леніна — ну, тут близько…
— А у тих у всіх телефони, значить, прямо дома? — з сумнівом перепитав я, бо ясно ж, що у Свєтки телефона нема.
— Ну, товариш міліціонер! Ви все шуткуєте! Сусідам, канєшна, дзвонили, у кого є телефон! А ті погукали…
Це вже було щось. Я цю Свєтку, конєшно, підозрював не так щоби безпідставно, але й не дуже підставно. Бо… Ну, не того розуму дівчина, щоб отак по всьому селу красти курей і не попастись. А дівала куди?
На нашому базарі ту курку зразу б хазяї впізнали. Хто умніші, раніше на базар побігли, а тоді вже в міліцію — слава богу, тут поруч. А та Свєтка куди б дівала? У город? Ага. Там санепідемстанція на ринку така, що попробуй без паспорта… А воно ще у школі вчиться. Нема в неї паспорта.
Тоєсть, із одного боку, хорошо, що підтверджується. А з другого — не дуже й хорошо. Бо якщо до цього причетна Лідія Інокентівна… Тут мені й каюк.
Лідія Інокентівна — директор ресторану «Премудрий піскарь». Коли його тільки відкрили, там було не протовпитися. Вопше це — літній ресторан. Але працює він із квітня по кінець жовтня. По-перше, він у самому центрі — в парку, між пам’ятником Леніну й постаментом Сталіна. А це значить, що люди в ньому не переводяться (і звідки народ лаве бере?). По-друге, там по колу стоять столики, а посередині — басейн. І у басейн завозять живих коропів. Можна взяти в офіціанта вудку і сидіти собі ловити коропа, попиваючи горілку чи коньяк. Зловив — тобі його зажарять. За півціни. Не зловив — зажарять за повну ціну. Перші два года там до басейну підступитися ніяк було. Наче в пустелі живемо. Наче рибна ловля у нас — редкость.
Ну, вопщім, нашо я це розказую? Просто щоб ви собі приставили, які в Лідії Інокентівни связі. Це ж хто б не хотів на таку должность? Причому вона сама цей ресторан створила. Придумала, можна сказать. У нас і в городі такого нема. От із города і везуть туда всяких київських гостей. А то й, думаю, московських. Рибу вони у басейні, понятно, не ловлять. Їм готову рибу подають. Це в них у «Піскарі» такі спеціальні блюда: осетрина, сьомга, ікра, краби… Бува, ми навіть спеціальний міліцейський пост виставляємо в парку, щоби безкультурне насєлєніє не псувало гостям культурний отдих.
Отсюда який ми робимо вивод? Що я натрапив на такий поворот дєла, що в очах темніє. І главно, шо! От куди і крадені кури можуть іти! Там же не проконтроліруєш. Туди не то шо дружинники — навіть ОБХСС не наважиться поткнутися.
Я, конєшно, понімав, що доказів у мене ніяких нема. Щоби піти до Лідії Інокентівни і надавить на неї, як я на Пасічника сьогодні надавив, — просто смішно. Я в тому басейні й остануся. Коропів годуватиму. Чи сам на коропа превращусь. Нє…
Тут треба так поработать, щоб доказательства були, як каже наш Степан Пилипович, невбієнні. Він, правда, в цьому слові нєкоторі букви місцями міняє, але ж содєржаніє від того не міняється. Хоча, конєшно, смішно виходить.
Може, з Петровичем порадитися? До начальника я навіть боявся йти з такою інформацією. Та й інформація, чесно говоря… Я пішов знов до отдєлєнія.
А от і «Премудрий піскарь». Щось мене смикнуло, і вирішив я зайти попити пива. Бо жара після дощу аж липка.
Народу було чорно. Я зразу згадав, що це ж субота, короткий день. Тобто робочий день ще не скінчився, але наш народ так щитає, що як скоро скінчиться, то можна вже на пиво… Не люблю таких людей. Але що ж… У нас тепер не ті времена.