Гадаєте, я оце розповідаю про дрібниці, які не мають ніякого значення? Ох, якби ж то! Мають вони значення, мають, — от побачите самі! Усе має значення. Якби не ці піски, наприклад, то й волейболу не було б. І футболу на нашій вулиці не було б. Усе ж таки надворі не якісь довоєнні часи, коли на цілий район двох машин не налічиш. Машин у Варварці — ого-го скільки! Та до нас на Лікарняну вони майже не завертають. Хіба що воєнкомівський ГАЗик привезе воєнкома Станкевича. Чи до батька з роботи приїде дядя Петя полуторкою. Чи батько візьме на вихідні свій ГАЗик. А інших машин і не буває. Тож гуляй не хочу!
Ще й на піску падати не страшно. Бачили б ви, як виглядали наші батьки після волейболу. Чорні, як чума. Так на мене мама завжди каже після того, як я награюсь у футбол. Батьки, звісно, після волейболу зразу йшли в річку. Стояли по пояс у воді, як діди Морози: з намиленими головами й тілами. А снігуроньки їхні — наші мами — щосили терли їм спини. І навпаки: чоловіки — жінкам. Але спершу завжди жінки.
Як каже Іннин тато дядя Саша, волейбол на нашій вулиці — це ознака нових часів, символ демократизації життя. Раніше, за Сталіна, людям і на думку б не спало збиратися вечорами, грати у футбол чи вечеряти разом кількома родинами. Може, й так, — не знаю. Я за Сталіна не так багато прожив — ледь більше як рік.
Одне слово, коли вони грають після роботи у волейбол, ніякої дисципліни немає. Ми якось грали у футбол із сусідськими дітьми, м’яч зрізався в мене з ноги й закрутився за такою загадковою траєкторією, що перелетів через паркан і влучив у вікно за ним. От вірите чи ні, а зазвичай м’ячі так не літають. Якщо бачили, як Лобановський подає кутовий, то можете собі уявити. Ви не думайте, я до Лобановського не рівняюся. Знаєте, скільки разів я потім намагався повторити такий удар? Аби м’яч летів не дугою, а ніби справді сухий лист: спершу вгору, а потім униз — праворуч, ліворуч, знову праворуч… І ніколи не виходило. От не вдавалося так ударити, та й годі. А того разу якось так вийшло.
Я тоді зразу зметикував, що відкладати каяття не варто. Пішов на ріг Лікарняної та Провулку і голосно повідомив батька — при всіх:
— Па, я вікно розбив.
— Чиє? — спитав він, і всі засміялися.
— Та наше, — кажу. — М’ячем.
— То що, ти хочеш, щоб я все кинув і пішов склити?
І знов усі дорослі засміялись.
А Станкевич (от що значить офіцер!):
— Іди до моїх пацанів, — каже, — там у сараї під стіною стоїть кілька листів скла. Хай візьмуть склорєз і допоможуть тобі засклити.
— Добре! — крикнув я, вже біжучи.
А він мені навздогін:
— Тільки ж замазку не забудьте!
А якби я такою новиною батька ощасливив не під волейбол? Сам на сам? Отож!
Одне слово, коли вони вже награються у волейбол, тоді хтось (найчастіше — мій батько) неодмінно спитає:
— А в кого ж це ми сьогодні вечеряємо?
— Можна в мене, — скаже, наприклад, тьотя Ганя, Іннина мама. — У мене вареники з вишнями є наліплені.
— А я бичків зараз підсмажу. Вовка зранку натягав. Я почистити встигла, а насмажити — ні. Це ж п’ять хвилин, — це нашої мами, як ви розумієте, пропозиція.
— Ой, а у мене картошка вже начищена — у воді стоїть!
— Людоньки, а у нас геть порожньо сьогодні! Тільки горілка є!
Тут усі почнуть сміятися, ляскати одне одного по плечах і жартувати:
— Розпустили народ! Уже горілка — це порожньо! Та це ж саме главне! — і так далі.
Ото розійдуться вони по хатах, а через п’ять хвилин уже в самих трусах (ну, чи у трусах і бюстгальтерах; тільки тьотя Шура — у справжньому купальнику, із закритим животом) зустрічаються на річці. Швиденько помиються, знов одягнуться — і до тьоті Гані. Там уже дядя Саша вкрив старими половичками лавки біля столу під виноградною лозою, а тьотя Ганя застелила стіл, тож є куди ставити наїдки, коли їх почнуть приносити.
Нам накриють у хаті. Ми, звісно, з’їмо все, що дадуть, за три хвилини, а потім почнемо по одному, по двоє виходити на вулицю. І все. Ми — на волі!
Так-от сьогодні, коли батьки (і ми з малим із ними) вийшли з дому, щоб іти до Станкевичів, батько вже за хвірткою згадав:
— Вов, зачини курник, поки ми не забули.
І я повернувся, хутенько зачинив двері й підпер їх руків’ям старої сапи, яку ми завжди використовуємо тільки з цією метою. Бо дуже зручно. Ще й тупа та сапа, як валянок, — не поріжешся, навіть якщо босою ногою наступиш у темряві. Слава богу, на той час уже впали сутінки, тож очманілі кури сиділи на сідалах і солодко дрімали.