Після сонячної вулиці тут було трохи затемно. Я видивився вільний столик у правому кутку і рушив туди. А за мною вже йшов офіціант Сірожа. Ясно, що він мене знав. Хто ж не знає участкового? Хоч це й не мій участок…
— Будем обедать? — запитав він, ніби збирався їсти зі мною разом.
Ага, щас! Буду я в ресторані обідать! У мене не та зарплата, щоб ви знали.
— Нє, — кажу, — я тільки пива вип’ю. Бочкове є?
— Пошукаємо, — відповів Сірожа по-змовницьки. — Тараночки?
— Нє, — кажу, — тільки пива. Одну кружку.
— Один момент, — Сірожа тільки що каблуками не клацнув, як німці в кіно.
Коли його здуло, я почав роззиратись: очі вже звикли до сутінків. На мене зиркали то з-за одного стола, то з-за іншого. Ну, це понятно. Пиво пити це не заважає, от тільки Сірожа щось довго його не несе. Я поглянув туди, де наливають пиво, і побачив, що там нікого немає. Сірожа нічого не наливає! А ще за мить він увійшов до залу з підсобних приміщень. Може, звичайно, я і помиляюся, та вийшов він не з лівих дверей, а з правих. А там — кабінет Лідії Інокентівни.
Я підвівся і повільно пішов до стійки, де він нарешті почав наливати мені пиво. Зайнятий, він не зразу й помітив, що я вже поруч. А коли помітив, то мало не впустив бокала.
— Я вирішив, що краще тут, біля тебе, посиджу — з начальством, так сказать, — із усмішкою пояснив йому свою появу біля його робочого місця.
Загалом, не було нічого дивного в тому, що він пішов і повідомив директора про мій прихід. І все ж я вирішив, що краще змінити дислокацію. Вона тепер знає, що я в залі, та не знає, що я тепер тримаю в полі зрєнія її двері.
Офіціант поставив переді мною кружку і щось трохи пом’явся, тоді налив чарку горілки, поставив її на поднос, поставив туди ж тарілочку з нарізаною сирокопченою ковбасою, хліб і задумався. Поки він думав, я спитав, скільки должен йому.
— Ну, що ви, товариш старшина! Свої люді — сочтьомся, — відповів він із гиденькою посмішкою.
— Сірожо, — суворо сказав я. — Ти ж мене знаєш!
— Двадцять дві копійки, — миттю зреагував він.
— Новими? — пожартував я.
Сірожа подобострасно хіхікнув.
Я дістав із кишені двадцять копійок і п’ятака, поклав на стійку.
— Здачі не нада!
А що! Три копійки — тоже деньги! У «Чайній» — стакан чаю і шматочок хліба. Але чує моє серце: не піде Сірожа до «Чайної» пити чай з хлібом. Ну, то — його діло.
Він щось нєрвнічав. Уже взяв поднос, коли хтось погукав його з глибини залу. Мить повагавшись, офіціант знову поставив поднос і пішов на голос. Там його досить довго затримували якимись балачками якісь незнайомі мені люди — мабуть, із города. Сірожа раз у раз зиркав на мене. Може, боявся, чи я не випив водку і не з’їв ковбасу? А що, я б від такої ковбаски не відмовився. Де її ще покуштуєш?
І таке на мене напало! Як дитина: хочу ковбаси, та й годі. Не те навіть, що я голодний. Ну, не обідав, конєшно. Але от як побачив цю тоненькими такими шматочками нарізану ковбаску, коричнево-рожеву, з білим-білим сальцем… Та що ж це таке!
— Сірожа! — гукнув я.
Він поважно підійшов до мене за дві хвилини. Ще кілька секунд — і я б таки з’їв те, що було на тарілці.
— Слухаю, товариш старшина.
— Сірожа, а дай мені теж таку порцію ковбаски. Чогось здається, що до пива вона то, шо нада.
Сірожа кинув стурбований погляд на необачно залишену тарілочку, потім — на мене… Щось було не так. Він ніби замислився, як викрутитись, а не як мені нарізати ковбаси. Я мовчки чекав, чим ці його внутрєнніє борєнія закінчаться.
— Понімаєте, товариш старшина, — нарешті розроздився офіціант, — у нас цієї ковбаси взагалі нема…
Я мовчав. Я вже все зрозумів, але хотілося почути, що він із себе ще видавить.
— Це для… Тоєсть… Ну, понімаєте, це Лідія Інокентівна попросила нарізати… Це її ковбаса, понімаєте…
Мене така злость узяла! Лідії Інокентівни ковбаса! Нє, ну ви бачили? І це він мені каже! Міліціонеру!
— А, зрозумів! — весело так відповідаю я, хоч і відчуваю, як усередині все кипить, і тільки намагаюся не показати своєї злості. — Це вона купила у продтоварах для себе, а тебе в робочий час на робочому місці просто попросила: «Слині, — каже, — холуйок! Настругай мені ковбаски! Тільки ж дивися: сам не їж! І нікому іншому не давай!».
А Сірожа тільки на вигляд такий придурашний. Він і виду не показав, що його зачепило.
— Ага! — відповідає. — Саме так і сказала, тими самими словами. А звідки ви знаєте?