Поки не почав говорити, сильно хвилювався, розумів, що перед ним представітєль власті. А вже як прорвало, все нутро полізло наружу. Смєлий який!
— Служба така, — сказав я йому, залишив перед ним своє недопите пиво й пішов вон оттудова.
Хай думає, що я на нього образився. Хай думає, що мене можна так легко обдурити. Хай думає… Тільки він думати не вміє. Нема в нього ума. Тільки й ума, щоби людей дурити. Тільки не кожну людину можна так легко обдурити, Сірожа! Оце я тобі взяв і повірив, що Лідія Інокентівна собі на обід попросила рюмку водки й ковбаски порізати, яку вона з дому принесла. Ага! Ну, та це нічого. Ми просто почекаємо. Той, хто в неї там сидить, скоро вийде. З однією рюмкою і з кількома шматочками ковбаски він там довго не засидиться…
От тільки що місце голе перед входом до «Премудрого піскаря». Кислі деревця навпроти. Низенькі парканчики з ажурними кованими залізними візерунками на них… Ні від того, хто виходить, не сховаєшся, ні від того, хто сидить у хаті й п’ялиться у вікно від нєчого дєлать.
Я обійшов ресторан уздовж стіни — аж до того місця, де вона занурюється глибоко в парк. До порожнього постаменту задом. Стояв би на тому постаменті товариш Сталін, жодне падло не посміло б задом до нього розвернути цю халабуду. Ізбушка-ізбушка, стань до мене передом, а до товариша Сталіна…
Мені аж страшно стало, як я пошуткував, хоч і про себе, тобто не про себе, а подумки — про товариша Сталіна.
І тут я почув дуже приглушені голоси: один — жіночий, який належав Лідії Інокентівні, а другий — чоловічий, дуже знайомий нібито, але я ніяк не міг упізнати, чий. Я вирахував, що за цією стіною було вікно кабінету Лідії Інокентівни. Ясно, що відчинене. Хто ж у таку спеку сидітиме при зачиненому вікні? Ага. А чоловічий голос, значить, принадлежить її гостю, для якого офіціант Сірожа й носив горілку з ковбаскою.
Хоч і випадково, але я вибрав найкращу позицію. І мене тут не дуже помітно, і я — хоч і не розбираю ні слова з того, що вони там бубнять, — можу почути по крайній мірі, коли гість піде. А тоді, доки він пробиратиметься між столиками, я повернуся вздовж стіни до входу і… І далі все ясно. Навіщо це мені? Невже ви думаєте, що я думав, ніби ця розмова має якесь відношення до приступлєнія, яке я розслідую? Я не такий легковірний, міжду прочим.
Але на будуще треба знати, для кого це в «Премудрому піскарі» завжди готова тарілочка сирокопченої ковбаски, якої в ресторані немає. Настоящий слєдуватєль ніколи не відмовиться від додаткової інформації. Вона завжди може пригодиться — як не сьогодні, то завтра.
Лідія Інокентівна голосно розсміялася. Видно, собесідник пошуткував. Ох, і шкода ж, що ні слова не розібрати. От коли вона сміється, чути прекрасно. Коли говорить… По-перше, ця стіна. А по-друге, вони ж іще й розмовляють тихесенько. Якщо розмовляють про щось секретне, то Лідія ж Інокентівна обізатєльно зна, що за вікном може бути чутно.
По алеї хтось ішов. Якась парочка. Я не став чекати, поки вони підійдуть достатньо близько, щоби мене роздивитися. Я відвернувся від них, сів навпочіпки й почав «зав’язувати шнурки». Я надіявся, що як вони і близько проходитимуть, то не помітять, що я в сандалях, а значить, ніяких шнурків нема. Я, у принципі, тут нічого поганого не роблю. Я не нарушаю закон. Я його виконую. Але зайвих свідєтілів мені не треба.
— Як же це ви добре сказали, — раптом значно голосніше заговорила Лідія Інокентівна (схоже, розмову закінчено), — закон — не дишло, не повертай… Ой, забула. Скажіть іще раз, щоб я запомнила.
— Закон — не дишло, Лідіє Інокентівно, але можна й повернути, щоби чого не вийшло, — відповів чоловік.
Ну, ви поняли: я його зразу і впізнав. І в мене просто ноги підкосились. У мене голова закрутилася, та так сильно, що я аж злякався, що можу її потірять. Що ж мені тепер робити? Навіть із Петровичем щось обговорювати пропало желаніє. От же влип — так влип! От ви все знаєте. Це ж усігда так: усі все знають лучче всіх. Ну, і як я тепер можу довести до кінця розслєдуваніє і не потрапити під страшний смертельний удар?
Розділ 7
У батька удар не дуже сильний — ніби якийсь незграбний. А в Інниного батька — дядька Саші — просто смертельний. Дядько Саша підстрибував і, загнувши ложкою праву кисть, бив так, що м’яч, немов із гармати на Місяць, летів просто в ноги тому, в кого його послали. Якщо то була наша мама чи інша жінка, вона зразу вищала, опускалася навпочіпки й затулялася руками, навіть не намагаючись відбити м’яч.
Чоловіки, звичайно, ці смертельні удари намагалися відбивати. Власне, тільки нашому батькові це вдавалося. Та й то найчастіше м’яч летів не туди, куди хотілося. Просто куди попало.