Чому м’яч не схожий на яйце? Чому яйце не кругле? Може, тому, що літати йому не треба? Чому яйце не ідеально овальне? Як пов’язані сни мого малого з тим яйцем, яким мама викатувала грудь, аби подолати його младєнчеське?
Навіть волейбол я не можу подивитися по-людськи. Я вже нічого не можу по-людськи. Тільки про курей і думаю. І ще — про Свєтку. Навіщо це їй: ночами крастися, ризикувати?.. Адже там собаки, господарі, ревміри… І що вона з тими курками робить? Просто віддає матері, щоби було що їсти? А мати що на те? Вона ж не може не розуміти, чим усе це пахне!
Продає? Де? Вона що, не боїться, що її побачать на базарі, як вона торгує? Та навіть якщо це кури не крадені, а зі свого курника! Хто ж піде на таку ганьбу — торгувати на базарі!
Колись ми з бабою Оленою, маминою мамою, поїхали в Донецьк на базар. Ну, ви не знаєте, а в мене мама родом із Донбасу. І для нас із моїм малим найбільше щастя — це на канікули поїхати до неї. Навіть не знаю, чому так. Ну, з одного боку ясно: там багато двоюрідних братів і сестер — різного віку. Є такі, як мій малий, є такі, як я, є старше і значно старше. Валі, наприклад, уже років двадцять, а може, й більше. Вона вже там із якимось Олегом ходить — певно, поженяться. Так мама вичитала з дідового листа.
Якщо трапляється оказія (тобто машина з батькової автороти йде на Донбас), батько домовляється з шофером і той бере нас із моїм малим і везе у Берестки — так називається наше донбаське село. Баба Олена не працює вже — пенсіонерка. Тільки пенсія в неї крихітна, бо вона все життя в колгоспі працювала, а колгоспні пенсії, як ви знаєте, — це навіть не пенсії. Он у нас на вулиці Дмітрієв живе, відставний полковник, так у нього пенсія більша, ніж у мами зарплата. Сидить цілими днями, в шахи грає із сусідами (з дітьми переважно). А грошики — крап-крап!
Мама дуже хоче на пенсію, а батько каже, що на пенсії можна з ума зійти — від неробства. «Якщо людина не працює, вона перетворюється на обізяну», — каже батько. Ну, Дмітрієв на обізяну не дуже схожий. У шахмати грає так, що… Я у нього тільки раз виграв. Та й то тільки тому, що він напередодні день народження святкував. Голова у нього боліла.
От скажіть мені, навіщо люди п’ють горілку? Знають же, що вранці голова болітиме! Навіть я знаю… А п’ють.
Оце батьки зараз у волейбола награються, покупаються — і вечеряти у складчину. А хто ж вечеряє у складчину без горілки? Правда, ми, як були малі, теж складчини влаштовували. Хтось хліба принесе, хтось — рибки, хтось — фруктів якихось — і гуляємо, про політику розмовляємо. Та горілки, звісно, не п’ємо, бо ще ж діти… Тобто дивіться: ми ж знаємо, де що в хаті лежить — правильно? Знайти горілку чи там вино, самогонку — це ж не проблема. І батьки всі на роботі. Пий — не хочу! Але ж не п’ємо!!! Ну, тільки ото як Станкевичі візьмуть пляшку домашнього вина зі собою на поляну… І то по трішки. Бо розуміємо, що нам за те буде — коли батьки побачать нас і порожні пляшки. І не тільки через це. А просто — ну, хто ж таке робитиме, знаючи, що завтра голова болітиме!
І дорослі про це знають. А все одно п’ють! От цього я не можу зрозуміти.
Мене знову занесло, як машину з нітрогліцерином у фільмі «Адские водители». Я ж почав про бабу Олену. Так-от. Одного разу прийшли двоє моїх братів — старших за мене на чотири роки — й сестра, мого віку. Бабуся нам доручила зібрати вишні. Ну, збирати вишні — діло цікаве. По-перше, можна безборонно лазити по деревах. І що вище залізеш, то дужче бабуся тобою задоволена. По-друге, при цьому ж вишні можна кидати не тільки в бідончик, що висить у тебе на шиї, а й до рота… Якби ж то я збагнув тоді, навіщо ми їх збираємо, краще б об’ївся!
Коли ми вже обнесли чотири дерева, коли вже на вишні й дивитися не могли, а руки та ноги в нас трусилися від утоми, бабуся повідомила, що завтра рано їдемо в Донецьк на базар — вишні продавати. Я, щоправда, й тоді нічого не запідозрив. Навіть зрадів, бо Донецьк — велике місто, значно більше за наш город. Та й узагалі я подорожувати люблю. А ще й у Берестках залишалися ночувати Митька з Валеркою та з Людою! А вони дуже класні. Я з усіх своїх родичів їх люблю найбільше.
Баба Олена сказала, що мій малий залишиться в селі, й тут почалося! До такого напору вона не була готова. Він кричав, що пішки піде в Донецьк, якщо його не візьмуть. І що де це таке видано, щоби малу дитину (коли йому потрібно, він себе малою дитиною називає без будь-якого сорому!) залишати саму в селі, коли вся сім’я їде розважатися… Словом, «не довго музика іграла…». Бабуся здалась.
І теж, як з’ясувалося, даремно. Бо він нам наступного дня влаштував! Але то вже було потім — у Донецьку. А спочатку, о шостій ранку, ми повинні були доперти відра з вишнями до поїзда… І не просто доперти, а дуже швидко, бо поїзд не чекатиме, — він на нашому переїзді стоїть усього дві хвилини.