Відра нібито й не такі важкі — що я, відра води ніколи не носив од криниці? Навіть два доводилося носити. Проте від криниці до хати зовсім не така відстань, як від бабиної хати до переїзду. Я тільки дивився, як миготять бабині п’яти попереду, як непорушно пливуть обабіч неї її відра, як не відстають від неї Валєрка з Митькою, і нічого не міг зробити з тим, що я відстаю від них і відстаю. Навіть Люда йшла швидше за мене. Утім, вона й відра мала менші. Але ж вона дівчинка! Поруч зі мною дріботів мій малий із двома бідончиками (а йому ж тоді було тільки шість років!). Якби нас побачила мама, ніколи б ми більше не потрапили на Донбас!
Коли ми впхались у вагон, я зрозумів, що вже не зможу підняти нічого важкого: руки не слухалися, навіть триматися за поручень було боляче. Якась тітонька зразу ж посадила мого малого, посунувшись і мало не задавивши невеличкого чоловічка в картузі.
Потім іще якийсь хлопець підвівся й посадив на своє місце бабу Олену. Бабуся все гримала на Люду, щоб вона сіла їй на коліна, та Люда відмовилася. Так і їхали цілу годину навстоячки, якось прилаштувавши ноги поміж відрами, замотаними в ганчірки. Ну, то, може, найприємніша частина подорожі була.
Що ближче ми під’їжджали до донецького вокзалу, то нижче падав мій настрій. Боліли кисті рук і плечі. Звісно, я нікому не міг поскаржитися. На що? На те, що я такий хирлявий?
Коли вже поїзд почав зупинятись і народ заворушився й захвилювався, Митя раптом ухопив одне моє відро, а Валєрка — друге. Я мусив узяти їхні відра — такі самі, тільки я ж пам’ятав, куди я свої поставив. І о, диво! Їхні відра виявилися значно легшими за мої! Не те, щоб на крилах, але якось доніс їх до базару. Тут я теж уявляв, що попереду страшні пересування пішки і транспортом, а з’ясувалося, що базар зовсім поруч — просто біля вокзалу.
Й от, коли я вже вирішив, що всі мої біди позаду, баба Олена раптом промовила:
— Треба взяти віси і заплатити за місце. Митя і Валєрка, підете зі мною, бо віси — важкі. Вов, ти тут лишаєшся за старшого, — вона розв’язала ганчірку на одному з відер. — Поки що продавай на баночки. Ось тобі півлітрова баночка — п’ятдесят копійок. Зрозумів?
— Нє, — чесно відповів я.
— Я зрозумів, — ні сіло ні впало втрутився мій малий. — Насипаємо баночку вишень і продаємо за п’ятдесят копійок. А якщо в них немає у шо насипать?
— Осьо газети. Рвіть і робіть кульки, — відповіла бабуся й погладила малого по голові.
Розумієте, коли я казав «нє», я мав на увазі не те, що я її не зрозумів, а те, що я не продаватиму вишень на базарі. А вони всі подумали, що це я такий недоумок! Хирлявий недоумок.
І почалися мої страждання. Я просто шкірою відчував, що кожен, хто до нас підходив, дивився на нас, як на шолудивих собак: із відразою та огидою. Я опустив голову й утупився під прилавок, аби мене не помітили, аби до нас не підходили.
Проте до нас підходили! Тільки мій малий рятував мене від ганьби, — щоправда, дуже по-своєму. Перший дядько звернувся до мене:
— По чьом вишні, парубку?
Я не встиг навіть голови підвести, як мій малий мене врятував:
— По п’ятдесят копійок баночка. Беріть. Законні вишні. Я сам обривав.
— Ух ти! — сказав дядько. — Ну, якщо сам, тоді давай. Давай дві. На руб.
— А ви вмієте кульки робити? — спитав його малий. — Бо я вишні обривати вмію, а кульки робити — ні.
Дядько розсміявся:
— Що ж ти за продавець такий — кульків крутити не вмієш!
Він узяв одну з бабиних газет, відірвав чвертку сторінки і дуже спритно скрутив кульок.
— Зрозумів, як це робиться?
— Зрозумів, — відповів мій малий і насипав йому дві баночки вишень — із горою.
Я згорав од сорому. Звичайно, я був Юрці вдячний, що він мене рятує. Та водночас… Ну, ви розумієте. Мені було соромно і за себе, й — особливо — за нього. Це ж усі думають, що старший брат навчив малого торгувати, а сам тільки гроші рахує. Якби мама це побачила, то на Донбас би ми вже точно ніколи не приїхали.
Не розповідатиму вам про все, що ми робили в Донецьку та що нам там устругнув мій любий братець. Це все я просто до того згадав, щоб ви зрозуміли: я не просто вважаю торгівлю на базарі чимось ганебним. Мені самому довелося це пережити. Бачите, коли бабуся Олена торгує — я в цьому не бачу нічого такого. Зрештою, в неї невеличка пенсія, вона має великий сад, сама всіх вишень, груш і яблук з’їсти не може, тому доводиться возити врожай до Донецька на базар. Але щоб мене чи когось із моєї школи помітили за прилавком на базарі — ну, це ви й без мене уявляєте. Це ще добре, що баба повезла нас до Донецька, де нас ніхто не знає.