Тобто продавати курей на базарі Свєтка б нізащо не погодилася. Це — ясно. Куди ж тоді вона діває вкрадених курей? Живуть вони з матір’ю вдвох. Стільки курятини з’їсти немислимо. Я, звісно, не знаю, скільки курей вона вкрала, та, судячи з тих чуток, які блукають Варваркою, там повинні бути сотні курей. Ну, не знаю. Вірити всьому, що люди кажуть, не можна, ясна річ, але все-таки…
А може, вона просто така добра? Знає, що хазяї курочок безжалісно поріжуть і з’їдять, тож викрадає їх і відпускає на волю? Цікаво, на яку таку волю? У степ виносить? Аби їх там не злі хазяї, а добрі лисички пошматували? Чи щоб кібці позліталися ближче до села, бо тут таке дають?! А може, в зоопарк продає — на корм хижакам?
Е-е. Треба цей варіант перевірити. Я так замислився над цією можливістю, що пропустив момент, коли дядько Саша послав свій туш просто в мене. М’яч припечатався до моєї щоки, наче скручена жмутом газета — до неспритної мухи. Я мало не впав. Але біль у щоці — й голові заодно — мене не зупинив. Я розвернувся й побіг до Інни. Треба цю версію обговорити. А може, і перевірити завтра. Та й у зоопарку ми давно не були.
Інна прасувала спортивні штани. Уявляєте? Спортивні штани! Прасувала! Щоб сидіти в них на піску. Неначе ввечері на поляні хтось помітить, що вони відпрасовані. Чи наче в нашій компанії хтось колись бачив напрасовані спортивні штани! Ну, та я вже казав, що дівчат зрозуміти неможливо. Тут ідеш першого вересня до школи, і то напрасувати сорочку — ціла поема. День будеш тинятися навколо неї, братися за книжку, потім дивитися телевізор, визирати у вікно, хто то пішов, дослухатися, чи ніхто не лупить м’ячем у паркан або у ворота… І тільки пізно ввечері, коли вже нікуди відкладати, вмикаєш праску і починаєш мучитися.
До речі, раніше так не було. Встаєш першого вересня — а напрасована чистенька сорочечка висить на спинці стільця серед залу, чекає. Це минулого року мама почала страйкувати. Ти вже великий, каже, можеш і сам собі попрасувати. Ага… А малому — прасує. «Він іще малий». Мене вчила прасувати, картоплю чистити, підмітати ще тоді, коли я тільки читати навчився — років у п’ять. Сама читати навчила, а потім завжди — тільки помітить, що я сиджу і читаю, відразу:
— Вов, злізь у погріб і набери картоплі.
Тільки приніс, помив руки — і:
— Вов, почисть, бо я не встигаю.
Уявляєте! Картоплю почистити вона не встигає! Себто, якщо почистити на п’ять хвилин пізніше, картопля смертельно образиться, що не встигли?
А йому вже, між іншим, вісім. І навколо — балачки про те, який я ледачий і який він працьовитий…
Я дочекався, поки Інна закінчить випрасовувати, напрасовувати й відпрасовувати свої спортивні штани, а тоді запропонував:
— Не хочеш завтра піти в город, у зоопарк?
Вона похитала головою, а потім пояснила:
— Завтра неділя. Там людей буде, як насрано.
Між іншим, це вона в мене навчилася. Так моя баба Олена казала, як я був малий.
— А чого ти там не бачив?
— Я там усе бачив, — відповів я. — Та не чув. Хочу спитати, чи можна їм продати курей на корм хижакам.
Від подиву вона витріщилася на мене, аж їй щелепа відвисла. І дивилася так кілька хвилин. А я мовчав. А чого пояснювати, якщо вона нічого не питає.
Нарешті ззявила рота і похитала головою.
— Все одно немає смислу, — сказала. — У неділю начальство не працює. Тільки прибиральники та білетери.
У цьому смисл був. Ну, що ж, можна й у понеділок. Ні?
— У понеділок зоопарк не працює. Вихідний.
— У вівторок працює. Підемо у вівторок.
— Це — дуже довго. Мало що може трапитися, — сказав я замислено.
— Наприклад? — запитала Інна.
— Наприклад… — я не міг придумати прикладу. — Не знаю. Мало що… Дощ, наприклад. Чи град…
— Або землетрус, — завершила Інна мою думку. — Ще якісь причини? Ми кудись поспішаємо?
— Ну, як хочеш, — роздратувався я. — Завтра можу і сам сходити.
— Можеш, — Інна вже не дивилася на мене.
Вона підняла свої штани і роздивлялася їх, відставивши від себе на витягнутих руках.
— Можеш і сам, — додала вона, даючи зрозуміти, що не тільки розмову закінчено, а й узагалі мені слід іти, бо вона тепер мірятиме своє вбрання.
Я розвернувся й пішов додому.
Малого не було. Це — добре. Я люблю бути на самоті. Хай і недовго. Колись батьки пішли на день народження до Бурлакових, а я відмовився. Думав, вони підуть, а я побуду сам: почитаю чи тєлік подивлюся, якщо там щось путнє показують. Бурлакови живуть на нашій вулиці, за провулком. У них велика сім’я. Двоє старших дочок і двоє молодших синів: один старший за мене, а другий — молодший, але старший за мого малого. Та ми не дуже дружимо. Навіть не знаю, чому. Словом, я тоді лишився сам.