А через півгодини вітер надворі почав гнути тополі перед нашим домом, а потім розкололося небо й ударила гроза. Дуже сильна. Краплі так тяжко і часто лупили по склу, що, здавалося, можуть вікна повибивати. А небо тріскалося від грому за дві секунди після сліпучих блискавок. При такій погоді дивитися телевізор не можна. У нас зовнішня антена, на ній — громовідвід. Якщо блискавка в неї вдарить, телевізор може згоріти. Так мене вчив батько ще тоді, давно, коли у нас тільки з’явився телевізор.
Я взяв недочитану «Голову професора Доуеля», і мене вже ніщо не турбувало, крім того, про що йшлось у книжці. Законна книжка взагалі. Не читали? Ну, я тут не буду її переповідати, але там є такий епізод, коли одного героя намагаються зробити божевільним. Його замикають у кімнаті з м’якими стінами та підлогою, які глушать усі звуки. А високо під стелею потужна електрична лампочка, яка ніколи не гасне і світить так, що заснути неможливо й на жодній думці зосередитися також неможливо.
От почав я про це читати, і тут згасло світло. Я сидів у цілковитій темряві, яку розламували тільки часті блискавки. Я був сам. Начитався про ту кляту божевільню. Мені й так було страшно, бо там і до того описували чимало моторошного. А тепер, без світла, то вже було майже нестерпно. Якби ми мали підземний хід до Бурлакових, я б ним, безперечно, скористався. Та вийти з дому, коли таке блимає, так гримить і так заливає, я, звісно, не зміг би.
У Бурлакових, без сумніву, світла теж не було, як і телефона. Ми з ними живемо на одному боці вулиці, на одній лінії електропередач. Але у них, певно, є свічки чи керосинка. Звичайно, вони ж дуже такі… до всього готові. Чекають найгіршого. У них у погребі навіть є запас консервів — магазинних. Бички в томаті, тріскова печінка і навіть шпроти. Вони того не їдять, бо то — на чорний день. Ну, от скажіть мені, будь ласка: який у нашій країні може бути чорний день? Це колись голодовка була, — мама розказувала, що люди на вулицях падали від голоду і помирали. Але то коли було! Ще до війни… Нє, ну, те, що у Бурлакових є свічки, — це непогано. Це — корисно. От сьогодні, наприклад. А консерви? Якби вони у нас стояли, то вже давно б не стояли.
Тоді несподівано загорілося світло. Я навіть здригнувся. Воно було таке яскраве, аж засліпило. Нє, ви не думайте: я знав, що воно не було дужчим, аніж до того, як почалася гроза. Просто коли воно так у темряві несподівано спалахнуло, мені здалося, що наша лампочка має не менше ват, аніж та, що світила в камері героя з книжки Беляева.
Тобто поява світла мені не принесла полегшення. Я вже боявся читати далі. Та минуло п’ять хвилин, і я себе опанував. Знов узявся за книжку. І тільки повернув собі той жах, як знову згасло світло. Самі лише блискавки вдирались у хату. А коли слідом за ними будинок здригався від грому, я здригався разом із ним також. І не переставав тремтіти навіть тоді, коли грім стихав, а наступної блискавки ще не було… Люди, котрі ходять до церкви, бояться Бога. Наче в їхньому житті ніколи такої грози не було. Це за будь-якого бога страшніше!
А згодом почалося ще жахливіше: світло то зникало, то знову починало світити. У тих випробуваннях мого здорового глузду не було ритму. То світла не було п’ять секунд, то кілька хвилин. І тривалість світлих проміжків також була різна й непередбачувана. Тепер я розумію, що мені тоді бракувало тільки одоробла. Якби воно з’явилося, тут був би мені й гаплик. Мабуть, одоробло також грози боїться. Не прийшло.
Потім я (не зразу) помітив, що інтервал між блискавкою та громом значно подовшав — сягав уже десяти секунд. Гроза минула. Дощ іще лив, і вітер іще вив, та це вже було не так страшно. А коли й дощ став не такий шалений, як до того, прибіг батько. Він заскочив у хату, накритий з головою плащем дядька Жори Бурлакова, і я мало не вмер. Коли він скинув із голови плаща, я кинувся до нього, притиснувся всім тілом і так стояв кілька хвилин, поки вгамував своє тремтіння. Цікаво, що за цілий той вечір я жодної сльозинки не пролив.
Отепер розповідаю цю історію, і хоча надворі ще зовсім світло й немає ніякої грози, а я знову переживаю той жах. Це, напевно, тому, що в мене багата уява, як висловилася колись на батьківських зборах Ольга Миколаївна. Мені б вона такого ніколи не сказала (вона взагалі намагалася нікого з учнів не хвалити — щоб інші не почали їх ненавидіти, я так думаю), а мама зі зборів повернулась і відразу переповіла все, що почула. Ну, от.