Я вам усе це розказав, аби ви зрозуміли, що бути самому мені подобається, та далеко не завжди.
Ну, сьогодні — інше діло. Не знаю, де той малий, але якби він був удома, поміркувати було б неможливо. Хай ганяє.
Я ще от що подумав. Там же, в зоопарку, є різні звірі. І якісь із них, може, понад усе люблять курятину. Правильно? Тому найліпше завтра самому сходити туди й усе з’ясувати. Утім, самому, звичайно, не вдасться. Малого не позбудешся, а особливо в неділю, коли батьки вдома. Це ще якщо вони не вигадають якоїсь недільної розваги! Можуть же… Від них ніколи не знаєш, чого чекати. То несподіваний скандал, то навпаки — якийсь так само нежданий подарунок…
Ну, буде завтра — побачимо.
Тепер в мене інші клопоти. Треба про все добре подумати, щоб ніхто не заважав. Фактів у мене чимало, та версій поки що немає. І це — погано. Бракує одного зусилля, щоб усе систематизувати, як Карл Лінней. Тоді все стане на свої місця.
Отже, що перше? Перше — те, що Свєтка була не сама. Вона комусь допомагала. Чи їй хтось допомагав. Але якщо їй, тоді цей хтось мусив би бути ще тупіший за Свєтку. А таких не буває.
Друге. Тут не могло обійтися без дорослого. Хтось Свєтку та її подружку (чи подружок) спрямовує. Навчає. Розробляє плани. Як професор Моріарті (ну, такий, маленький моріарті — варварського масштабу). Може, і не дорослий. Може, хтось із її ровесників. Чи ровесниць. Чи трохи старший — років 16–17. Але якщо він (чи вона) такий розумний, як він може мати справу зі Свєткою? Хіба що… Якщо вона просто виконавець. Весь ризик — на ній. А він (чи вона) — осторонь. Ні при чому.
Треба ще раз піти до Іри.
Але… Я розхвилювався. Здавалося б, нічого особливого не вигадав, але це вже було схоже на правду. Тож…
Я підійшов до вікна і подивився на комунальний дім. Просто так — треба було змінити поле зору. Що ж його так сидіти в кімнаті й дивитися на вимкнений телевізор? Ви ж знаєте, буває, щоби повернути якось напрямок думок і придумати щось нове, треба змінити обстановку. Утім, я тоді про це не думав. Просто набридло так сидіти, коли вже нічого до голови не лізло. Та це виявилося правильним рішенням.
Перехожих на вулиці не було. Для футболу — жарко. Для волейболу — ну, там окреме питання. Вони ж після роботи. Та ще й заспокоюють дві думки: одна — про купання після гри, друга — про вечерю після купання. У них, у дорослих, піднесений настрій. Діти здебільшого поховалися по хатах чи там, де прохолодніше. Та й до поляни треба приготуватися. Звісно, не всі прасують собі спортивні штани. Найімовірніше, ніхто їх не прасує, крім Інни. Та підготуватися, так би мовити, внутрішньо, налаштуватися… Це — важливо.
Вечірнє сонце ще було на небі, та наш будинок уже відкидав довгу тінь на комунальний. Тільки понад вікнами його ще гріли промені. І тільки-но я підвів очі вище, як у вікні на горищі щось зблиснуло, і я встиг помітити, як там заховалась у тінь людська постать. От і підтвердження Інниної здогадки про те, куди поділися ключі з вугільного сараю.
Нічого не розумію. Ну, чим ми так цікавимо Агента? Що ми йому зробили? Бичків украли? Та це ж дурничка. Це все одно, якби ми вкрали в нього відро річкової води — он її скільки! Чи якби ми з вулиці об’їли його вишню. Ягоди, що над вулицею, їсти можуть усі. Це — не крадіжка. Десь так само і з бичками. Може, боїться, що ми про його браконьєрство Ревмірові розкажемо? А той ніби сам не знає, хто і якими снастями ловить рибу!..
Щось тут іще. Але що? Ну, не може людина так просто ненавидіти іншу людину. Мусить бути причина. І не будь-яка. Може, я його колись давно чимось образив? Чи батьки мої?
Нічого вигадати мені не вдалось. А може, справді він і є той дорослий, котрий Свєткою керує? Ох, навряд!.. Я навіть не впевнений, що він із нею знайомий. Хто ж із дорослих помічає дітей на вулиці? Хіба що на своїй, а вони ж на різних живуть… Ви скажете: теж мені доказ! Ну, правильно скажете. Але ж це я повинен довести, а не він. От запитають його: «Ви, товаришу Агенте, знайомі зі Свєткою?». А він скаже: «З якою Свєткою? Ви що, товариші, блекоти об’їлись?». І все. І він вільний, і нічого не доведеш.
«Фотоапарат! — згадав я раптом. — “Смена”! От що мені допоможе».
Я пішов до дєтської, дістав з шафи фотоапарат, а тоді почав порпатись у своєму письмовому столі, сподіваючися знайти фотоплівку. І таки знайшов — аж у кутку шухляди.
Тепер усе спочатку: знайти касету. Я відчинив про всяк випадок задню стінку фотоапарата — касети там не було. Тож потрібно знайти аж дві.
Одна знайшлася дуже легко. Друга завдала більших клопотів, але теж здалась — аж у фотобачку на тій самій шафі. Звісно, я її туди покласти не міг — що я, ідіот? Ну, а хто поклав — відомо: я таки не ідіот. Це і больному зрозуміло.