Ви, напевно, подумали, що все це якось дивно виглядає: хлопець має фотоапарат, уміє фотографувати, а зовсім цього не робить. Навіть касети знайти — і то йому стільки зусиль потрібно. Ну, правильно подумали. Сказати, що вмію фотографувати, я б не наважився. Я, звичайно, прочитав книжечку про те, як це робиться, але все одно в мене купа проблем. Особливо з видержкою та з діафрагмою. Вгадати, які виставляти діафрагму та видержку я завжди намагаюсь і майже завжди помиляюся. Коли проявляю плівку, там із тридцяти шести кадрів хіба що п’ять мають нормальну експозицію.
Один хлопець із нашого класу має експонометр. Той хлопець сам бараківський, батьки раніше працювали за кордоном. Уявляєте? Ну, серед мостобудівців це не така й новина. Вони всі півсвіту об’їздили. Дехто в Монголії був, у Китаї чи навіть в Індії. От вони йому і привезли з Індії експонометр. Ото, я вам скажу, штука! Навів на об’єкт, покрутив, аби стрілочку накрило кільце, — й усе. Тобі все видно: при діафрагмі 5,8 — видержка 100, наприклад. А для того, щоб на око визначати, треба дуже багато і регулярно знімати. А плівка коштує 35 копійок. А плюс проявитель, закріпитель, фотопапір… Це взагалі треба ніколи нічого не купувати, а всі копійки, які батьки дають із собою до школи, витрачати на фото.
Ну, будемо сподіватися, що цього разу я все вгадаю. От де та фотокнижка, я знав точно. Знайшов її, розгорнув на таблиці експозиції, знову собі все нагадав і пішов у дєтську, зарився під одіяло й намотав плівку на катушку. Потім закрив касету і зарядив фотоапарат. Усе. Можна знімати. Якщо є кого, звісно.
Коли я з апаратом вийшов із дому, дорослі саме закінчили грати у волейбол і подалися на річку. Я тільки й устиг почути, що вечеряють — в Інниних батьків. Це погано. Це зовсім поруч із нашим домом, а до поляни — ого-го! А з іншого боку, якби вечеряли в нас, було би ще гірше. Ну, та побачимо, як воно складеться.
Довгий день закінчувався, похитуючись від випитого п’янкого сонячного проміння. Сонце вже освітлювало тільки високі хмари, а на вулицях западали сутінки. На біса я виніс того фотоапарата? Завтра вже фотографуватиму. Я заніс його додому, а коли вийшов на вулицю знову, то побачив, що до нашого двору наближається Санька. Я не зустрічав його ще від того дня, коли він розповідав про напад Агента.
Санька був якийсь похмурий, навіть рухався невпевнено, мовби п’яний. Утім, п’яний він, звісно, не був. Але на душі йому було так капосно — зразу видно. Невже знову батько побив?
— Кудись зібрався? — спитав він замість привітання.
— Та, мабуть, на поляну підемо, — відповів я. — Дорослі сьогодні йдуть до Інниних батьків — на складчину. А ти куди?
— Не знаю… До тебе. Дома хтось є?
— Нема. Малий пішов із батьками купатись. Але зараз прийдуть.
— А-а-а… — невпевнено протягнув Санька.
— Може, просто прогуляємося? — запропонував я.
— Пішли…
І ми пішли — вздовж по нашій Лікарняній у напрямку до лікарні. Тут і прогулятися нікуди, бо батьки зараз вийдуть у провулок із річки. Якщо піти з Лікарняної праворуч провулком — побачать, щойно піднявшись від річки. А як вийдуть із провулка на Лікарняну, то повернуть в інший бік і, може, не побачать.
— Давай у смородину, — сказав Санька.
Він, видно, думав про те ж саме, що і я.
Ми зайшли за кущі перед домом Стартановичів. Там було випробуване місце: Стартановичі своїх кущів ніколи не стригли, тож смородина в них була майже мого зросту. Санька тут же взявся об’їдати кущ. Ну, а я смородини не їм. Мені навіть запах її неприємний.
— Щось сталося? — спитав я після паузи, бо Санька мовчав і мовчав, наче нас тут могли не тільки побачити, а ще й почути.
Він іще помовчав.
— Ти знаєш, що значить «ублюдок бандерівський»? — нарешті спитав.
Я витріщився на нього. Нічого собі запитаннячко! Він твердо дивився мені в очі, тож я не став перепитувати, звідки та що. Ну, тобто не з цього треба починати.
— Ну, «ублюдок» — це російською мовою незаконнонароджена дитина. Як у «Катерині» Шевченка. Читав?
— Ні, — відповів він.
— Ну, там дівчина закохалась у солдата… — почав я пояснювати, але він урвав:
— Я знаю, про що там. А «бандерівський»?
Це слово я знав. Батько часом обзива так одного свого співробітника. «Западенець бандерівський», — каже.
— Це я точно не знаю, — відповів я. — Якісь западенські бандити. А де ти таке чув?
Він кинув у рота зразу зо п’ять ягід і відвернувся.
— Ну, кого так називали? — тут уже я міг наполягати, бо ж на попереднє запитання йому відповів.