Выбрать главу

— Мене, — сказав він, усе ще дивлячись кудись убік.

— Хто?!

— Агент.

— От сука! — сказав я із серцем. — А за що?

— За те, що я його хотів убити.

— Що?!

Одне слово, він почав розповідати, і вималювалася така картина. Я навіть не знаю, вірити його розповіді чи ні. З одного боку, це — просто ідіотська історія. З другого… Розумієте, Санька… Ну, тобто в нього з фантазією не дуже. Він може збрехати. Так. Хто ж не може! Особливо дорослим. Але він не може вигадати нормальної брехні. Та він і сам це знає, тому особливо й не заморочується. Через те я загалом вірю тому, що він розповів. А ви вже самі дивіться. Можете й не вірити. Я тільки хочу запевнити, що розказав правду — від себе нічого не додав. Ото коли він мені розповів, як його Агент душив на березі — біля задньої калітки, — через день Санька не витримав і пішов убивати Агента. Він узяв велосипедний ланцюг, сховався ввечері за Агентовим славнозвісним надвором і довго чекав. Коли той нарешті прийшов, Санька став між ним і доріжкою додому й сказав:

— Це ви мене вбити хотіли?

— Ану киш звідси! — крикнув на нього Агент, навмисно крикнувши так голосно, щоби хтось із сусідів почув.

Відкладати розмову до того, як хтось прибіжить рятувати Агента, Санька не став. Він розмахнувся й уперіщив дорослого дядька по лівій руці вище від ліктя.

— Ти ж знаєш, він шульга, — пояснив Санька мені.

Я цього не знав, але повірив. Коли Агент ухопився за ліву руку правою, Санька ще раз ударив — тепер уже по пальцях правої руки. А потім ще через плече по спині. Цей удар забив Агентові дух, тож кричати він уже не міг.

— Так я не зрозумів, — перепитав його Санька, — то ви мене вбити хотіли?

— Нє, — з трудом промовив Агент. — Але тепер я тебе точно вб’ю.

— Ага, — сказав Санька і знову врізав по спині, бо ж Агент стояв, зігнувшись (це було зручно, як пояснив мені мій друг).

Сусід зігнувся ще більше і прошепотів:

— Ах, ти ж ублюдок бандерівський!

Санька ще раз уперіщив його по спині, та вбивати вже не хотів, бо не зрозумів, чим це його обізвали. Не знаю, який тут зв’язок, але так він мені пояснив це своє рішення.

— Дав йому в лоба, так що він на сраку сів, і пішов додому. Що ж його вбивати, як я не знаю, що він на мене сказав.

Я мовчки дивився на нього, так що мало очі не повилазили. Нічого собі історія.

— Він же на тебе в міліцію заявить! — сказав я нарешті.

— Не заявить, — Санька сплюнув чорною від смородини слиною. — Якби хотів заявити, вже заявив би.

— А може, вже й заявив, — припустив я.

— Нє, — впевнено відповів він. — Хай мене посадять за те, що я йому врізав. Але його тоді посадять за браконьєрство і за те, що хотів мене задушити.

— А як ти доведеш?

— А ти підтвердиш, — сказав Санька.

— Мені не повірять, — уголос подумав я. — У міліції зафіксовано, що він на мене подав заяву. Буцімто я в нього вкрав ключі від хати. О. Тепер зрозуміло, навіщо він це зробив. Тепер зрозуміло… Щоб як ти заявиш на нього, я не зміг бути свідком…

— То ти що, не підтвердиш? — запитав він.

— Підтверджу, звичайно, — відповів я. — Тільки мені не повірять, бо я… Ну, він же на мене в міліцію раніше заявив. А я тепер ніби помститися йому хочу… Чекай, а чого це він тебе ублюдком бандерівським обізвав?

Санька відвернувся, знову набрав півжмені ягід і кинув собі до рота. Почав їх жувати, як хліб, і, не дожувавши, відповів:

— Бо це правда. Мої батьки — мені не батьки. Вони мене всиновили. З дєтдома взяли.

— Що?!

— Те, шо чув.

— Звідки ти?..

— Маму спитав. Вона розплакалась і призналася. Вони ще як у Дрогобичі жили, взяли мене з дєтдома. А справжні мої батьки — бандерівці, й вони десь у засланні.

— У Сибіру? — спитав я іронічно.

Які ж у наш час можуть бути заслання? Дурниця якась!

— Ні, — не зрозумівши моєї іронії, відказав Санька. — У Казахстані. На Цілині.

— Ти шо, Санька, вопще вже? — я мало не розсміявся. — Які заслання? Це ж не до революції! Які в нашій країні можуть бути заслання? Та ще й на Цілині. Туди люди добровільно їдуть із усього Радянського Союзу! Комсомольці!

Він мовчки жував, але видно було, що я його не переконав.

— Мені мама сказала. Вона мені показала листа від моєї справжньої мами. Її звуть Соломія.

От якби це не Санька повідомив, а хтось інший, я би зразу подумав, що бреше. Чесне слово! Тільки через оце ім’я. Ну, де ви бачили жінок, котрих би так звали? Тільки в літературі. «Дорогою ціною» читали? Законна книжка. Мені вона дуже подобається. Отам жінку звуть Соломія… Та хай мене ріжуть, я не повірю, щоб Санька читав «Дорогою ціною».