Над вулицею здійнялася курява. То біг мене шукати мій малий.
— Добре. Потім побалакаємо, — сказав Санька. — Не кажи йому нічого. Ге?..
— Звичайно, — відповів я. — Ти на поляну підеш?
— Піду. Тільки нікому не кажи!
Мій малий наче заздалегідь знав, де ми. Він навіть не глянув у бік провулка, а мчав просто до нас. І за мить уже був поряд.
— Вов! Батько кличе!
Розділ 8
За мить я вже був в отдєлєнії. Петровича не оказалось на місці, а ключа — в мене… Я повернувся на проходну і попросив Васильчука, який був діжурним:
— Петя, забув ключ від кабінета. Дай діжурний. Одкрию і віддам.
Він вирішив не кочевряжитись і дав ключа, хоч це і проти правил внутріннього разпорядку.
У кабінеті я почистив перо, долив із бутилочки чорнила і почав писати одчот про все, про що сьогодні узнав. Канєшно, я нічого не писав про «Премудрий піскарь».
Писати одчот — це вам не бичків тягати. Тут треба бути дуже уважним, щоби чогось не пропустити. Я згадав усе. І про Агента, який під подозрєнієм в організації приступної групіровки, і про Дженджика (а чо я повинен його пропускать?), і про кеди. Головний козир мій був — це малюнок підошви. Я такий бачив у своїх сусідів, такий же мені намалював Пасічник. Я тоді був подумав, що це їхній Вовка в кедах ходив, а тоді думаю: нє! Чого б це він у кедах по своєму городу ходив? Хто це влітку на своєму городі в кедах ходить? Коли вже в центр іде чи в город — тоді понятно. А так усі босі ходять. А тоді, питається, чиї кеди у них натоптали в городі? О. Далі я, звичайно, написав про Свєтку, яку підозрював зі самого начала, ще як побачив уночі на Васькиному городі. Правда, тоді темно було, та й далеко, міг і обізнатися.
Спитаєте, чому підозрював її? А тому. Я вже на другий вечір після першого заявлєнія про кражу курей її бачив. Вона, канєшна, була без курей, але звідки девочка може повертатися додому о першій годині ночі? От тіки не звернув уваги, що в неї на ногах. А на утро — пожалуста! — нове заявлєніє про кражу курей. От як. Це ще не факт, канєшна. Вона була без курей, мене не бачила. Я з нею не розмовляв, щоб не спугнуть. Але сьогодні ж наїду. Ох, я ж на неї й наїду! Буде їй «пастой, паравоз!». Вона в мене зразу пойме, що вже не така, як була вчера.
Треба тільки дописати одчот. Треба обізатєльно вписати вивод про налічіє преступной групіровки. Бо, якщо вона йшла без мішка, без курей, значить, десь їх залишила. Значить, були сообщники. Сама вона їх не продає. Курей, а не сообщників. Тих вона мені продасть, нікуди не дінеться. Бо у Варварці на базарі її би зразу засікли. А в городі курей продають уже патраних. Та й шоби там попасти на базар, треба справку ветлєчебніци. А такої справки їй як малолєтнєй ніхто не дасть. Ми цю Свєтку знаємо — їй тіко-тіко чотирнадцять стукнуло.
Стіко ж стукнуло і дочці Лідії Інокентівни. Ми в одчоті Лідію Інокентівну поки що згадувать не будемо. А от про дочку, яка купила такі ж кеди і дзвонила до Свєтки, будемо. Побачимо, що мені начальник на це скаже. Як буде під’їжджать і ругаця!..
Одне плохо: нема в мене прямих доказательств. Крім кеда. Але їх же цілу партію продали! Той слід, що у Васьки в городі був, я поміряв. Виходить 35-ий розмір. Такий самий був і в Пасічника на городі. Такий самий купили й дівчата. Але це знову ж таки ще нічого не значить. Тим більше, що Пасічник же малював по пам’яті. А яка в нього пам’ять! І ще що погано, що продавщиця з раймагу не знає третьої дівки. Упізнать, каже, упізнала б, а так — нє. Не знаю. Вона, каже, до нас у раймаг дуже рідко заходить, скромна, каже, дєвочка. Даже странно, каже, що дружить із дочкою Лідії Інокентівни. Але тут ми також Лідію Інокентівну згадувать не будемо. Тільки фамілію: «Безпала». Отак.
Я закінчив і почав перечитувати, щоби не було помилок. Російською мовою я не дуже грамотно пишу. Повиправляв помилки, потім подумав і пішов до діжурного.
— Петь, як по-руськи пишеться «одчот»?
Він здивовано глянув на мене і каже:
— Так і пишеться: «Атчет».
— Ага, — сказав я і повернувся до свого кабінету.
Там я закреслив перше слово і зверху написав: «Адчот». Потім довго дивився на те слово. Щось воно мені не дуже подобалося. Я такого, по-моєму, ніколи не бачив. Пішов до столу Петровича, дістав із його шухляди ключ від сейфа й відкрив желєзні двері. Переглянув три папки і побачив те, шо мені було треба. Там зверху сторінки було написано: «Отчет». Теж не без помилки, але ж краще, ніж у мене.
Зачинив сейф, поклав ключ на місце і повернувся до свого столу. Ще раз закреслив верхнє слово і ще вище вивів: «Отчот». Другоє дєло!