Тепер ви, сподіваюся, розумієте, що відчинені двері курника і таємнича «вона», яку бачив Юрка вночі на нашому городі, — то вже не жарти. Йому, звісно, скрізь мавки та баби Яги маряться, бо нічого, крім казок, не читає. І, якби не двері, я б не дуже і переймався. А так навіть підійти й зачинити їх — страшно. А що робити? Не малого ж посилати.
Я не без зусиль вивільнив руку, яку він і далі злякано стискав, увійшов за загорожу курника й притулив двері. Потім простягнув руку, щоб узяти сапу, яка завжди стояла за дверима… Та її на місці не виявилось! А темно ж! З одного боку шовковиця, а з другого — горіх. Найбільші дерева на подвір’ї. Жодної зірочки звідси не видно. І під ногами нічого не видно. Не шукати ж сапи навпомацки — на долівці! Там кури так понасерали, що…
— Іди гукай батька, — тихо сказав я Юрці.
І він одразу ж послухався.
Уранці, проаналізувавши всі факти, я зробив висновок, що ми маємо справу зі спробою елементарного курокрадства. І то було велике полегшення. Бо не знаю вже, чого той малий Юрка начитався, а й мене він мало не заразив своїми страхами. Утім, водночас я і трохи розчарувався. Ну, хотіла якась голодна тітка вкрасти у нас курку — то хай би крала. Взагалі, якби попросила, то я б сам їй ту курку подарував. От лише батькам не сказав би. Просто якась дурацька історія!
Я не вставав із ліжка, аж доки батьки пішли на роботу, залишивши мені наряд на день:
— від дому далеко не відходити, пильнувати курей;
— нікому про вчорашнє ні слова;
— нарвати курям трави у провулку, бо на городі вже нема;
— нагодувати Юрчика (теж травою з провулка?);
— помити посуд;
— нагодувати Тобіка (а цього чим?).
Слава богу, хоч нічого не було написано про Тобіків посуд.
Наш собака підштовхнув мене до нового повороту теми. Чому він не гавкав? То десь на річці Скитов заведе свого божевільного мотора на човні, а Тобік уже надривається, наче в нього миску з харчами крадуть. А це ж мовчав! Невже ми бачили когось свого — такого свого, що аж Тобік вирішив помовчати? Але такого свого (чи таку свою) мій малий упізнав би навіть уночі…
Він, як навмисне, спав майже до обіду. А я ж так хотів його розпитати! Потім, думаю, ну й хай собі спить. Вийшов на вулицю — а там нікого. Усі відсипалися після вчорашнього вечора. Тут є одна таємниця: якщо ти дуже хочеш, аби щось трапилося — наприклад, аби люди повиходили на вулицю, — треба взятися до чогось іншого, ніби тобі не дуже й хочеться, щоби вони виходили на вулицю.
Я пішов у провулок і заходився рвати траву. Якщо ви думаєте, що це дуже цікаве заняття, то глибоко помиляєтеся. Краще б я почитав. Але ж трави все одно треба нарвати. Ще й чимало. Батька не обдуриш. Він одразу зрозуміє, чи багато трави було нарвано, чи мало. Можна, звичайно, обчухрати кілька великих стеблин і кинути їх до курника, — вони все одно такого не їстимуть. Але яка різниця: замість обчухрувати, легше нарвати. Вони й самі обчухрають. І сумління буде чистіше. А що воно не буде геть чисте — те з’ясувалося вже наприкінці травонищення.
Щойно я вийшов на свою вулицю з чималим оберемком трави, за якою і дороги не бачив, як почув знайомий голос:
— Хто-хто в оберемку живе?
Я кинув траву на дорогу й побачив Саньку.
— О! — сказав я.
— Привіт! — сказав Санька.
— Ну, що, тобі вчора не влетіло? — спитав я.
— Ні, — якось аж занадто байдужим тоном відповів він.
— А то я переживав, — пояснив я своє зацікавлення.
— А! — зрозумів він.
Я вже зібрався все йому розповісти — ну, про те, що у нас сталось уночі, — аж раптом клацнула наша хвіртка й на вулицю, наче п’яний, видибав мій заспаний малий. От коли траву треба було рвати, то він, бачте, спав, а як перебити мені задоволення від такого яскравого повідомлення, то він, бачте, прокинувся.
— Во-о-ов, — занудним сонним голосом протягнув він. — Мама дзвонила. Мене розбудила.
— Яка неприємність, — пожалів я його.
— Сказала, що забула написати тобі в записці, щоб ти бичків натягав. Бо вдома на вечерю їсти нічого.
— А раніше вона не могла згадати? Де це я їх тепер натягаю? Їх уранці треба тягати. Чи вона думає, що вони сидять там під водою і чекають, поки ти прокинешся?
Малий мовчки розвернувся й пішов у двір. Знову клацнула хвіртка, і ми лишилися із Санькою вдвох. У мене просто в голові щось клацнуло, коли я почув ту хвіртку. Я ще не зрозумів, що це таке спало мені на думку, як клацнуло й у Саньки:
— Вов! Я знаю, де взяти бичків!
Хоч би що там хто казав, а мені слід було відмовитися, коли Санька розповів, яких бичків він мені обіцяв. При тому для нього головним доказом праведності вчинку було те, що бички — Агентові, а для мене доказом неправедності — що вони все-таки крадені.