І тут мене таке зло взяло! Ну, ненавиджу цю письмову бугалтерію! Я до окупації ще й до школи не пішов. Потім уже — з 44-го до 52-го — вчився. Мій перший учитель із фронту прийшов майже глухий — контужений. Потім помер він, як і всі контужені й тяжко поранені. Откуда мені знати, як пишеться цей клятий «отчот»? У нас учитель російської мови у школі був завхоз. Він навіть букву «ф» не вмів проізносить. «Хв», — казав. Бо який же він… Хохол хохлом. «Хвакт», казав, «хворточка». У нього це «ф» получалося тільки у слові «фост». Скіки я всяких документів написав, а от отчота не писав ніколи. Бо отчитуваться не було за що. У нас на участку не то що приступлєній — навіть правонарушеній ніяких ніколи не було. Я тут сім год уже — й ніхто нікому морди не набив.
Нє, ну морди били, канєшна, тільки ж ніхто не заявляв. Воно і справді — не по-мужськи. Ну, побились, один другому натовк. Так шо ж той… Він же… Ну, стидно. Мало шо получив, так іще й жалуваться пішов.
Оце Агент перше на моєму участку заявлєніє написав.
Стоп! Агент! Як же я про нього забув! І вже ж ніяк не впишеш. Прийдеться все переписувать. Від начала до кінця. Тільки знайти, куди дописать про нього. Бо як буду переписувать і проскочу… Нє! Не можна проскочить. Треба дуже вниматільно все зложить. Я вирішив значала написать окремо про Агента, потім найти, куди про нього вставить, а вже як буду все начисто переписувать, то вставлю туди.
А ви знаєте, шо такое переписувать чотири сторінки, та ше і вставку пошти на цілу сторінку? Ну, так а шо дєлать? Не здавати ж Степану Пилиповичу «Адчот»!
Коли я закінчив переписувать, було вже п’ять. Акуратно промокнув прес-пап’єм останню сторінку і поніс цілий документ до начальника. Ще й радів по дорозі, що своєвременно все зробив — точно до п’яти, до кінця робочого дня.
Та це в мене, як сказалося, робочий день до п’яти. А його і близько не було в кабінеті. І вже, значить, не буде. Ну, й добре. Я сховав у стіл свій письмовий труд, замкнув кабінет, здав ключ діжурному й пішов по Очаківській додому.
Спека стояла нестерпна. Якось у кабінеті не так воно. А на вулиці!.. Навіть горобці подуріли. Так верещали в тополях, наче намагалися родину котів прогнати. А з-під листя все одно не вилітали — жарко. Від ранкового дощу не лишилось і краплі. Дорогу мені перейшов безмозглий від спеки пес, здійнявши пилюку, — ледве ноги волочив.
На Пісках я повернув і вийшов на Клубну. На подвір’ї у Свєтки — порожньо. Собака з будки не потикається, тільки троянди світяться від радості: їм така спека не шкодить. Якщо поливати, звичайно.
Я пройшов повз хату, навіть не намагаючись зазирнути у вікна. Сонце вже хилилось, і ті вікна — немовби маленькі сонця. Аж сліпили. На перехресті з Чекістів малишня різалась у пекаря. От уже ідіотська гра. Мабуть, за небезпекою для життя і здоров’я — на другому місці після розкручування знайдених на поляні мін і снарядів. Отакі ж пацани, як ці, в перший год моєї служби притягли з поляни снаряд і почали відкручувати головку — щоби порох дістати і зробити шашку. Збиралися рибу глушити. Головка прикипіла, приіржавіла до гільзи, то вони її хотіли зрушити з місця, постукуючи молотком… Ну, і все. Нема пацанів. І винити нікого. Пацани — вони і є пацани. А війна — то війна.
Я тоді як прийшов у міліцію служити, думав усе — війна позаду. В прошлому. А тут у перші ж мої дні нагадали про неї. Та й так, що не забуду. Бо то — війна. Нічого гіршого не буває. І так і тягне лапи з учора в сьогодні. Ці американці!.. От чесно кажу: просто повбивав би!
Потім уже створили дєтські комнати міліції. А шо дєтські комнати! Толку од них. Ці дєтки… Навіть Петрович із бараковськими не справляється, а та Валентина Леонтівна… Що вона може? Нє! Треба повернутися. Вспію ше додому. Ніхто, крім пацанів, мене на вулиці не бачив. Я підійшов до Свєткиного двору і смикнув калітку — звичайну дерев’яну калітку, схожу на двері у хлів. Це — не залізні ворота, як у Васьки.
Трохи прочинив, собака навіть носа не поткнув із будки. Але тільки я зробив один крок на подвір’я, він вискочив, як реактивний істрєбітєль. Невеликий такий собака, кошлатий, але затятий. Лютий. Пришлося вискочити і зачинити за собою калітку. Так він ледь не перескочив через неї. А голосок — як у протівоздушної сирени!
А от і хозяйка, Свєткина мати. Якщо не ошибаюсь, Любов Василівна. Стала у дверях і дивиться на мене. Ну, ясно. Чоловіка в неї нема, то й до калітки не виходить. На собаку надіється.
— Добрий день, Любов Василівна! — спробував я перекричати її пса.
Вона до мене придивилась і вроді впізнала.
— Ви з міліції?
Я кивнув. По-моєму, і так уся вулиця все почула. А хазяйка ще цілу минуту думає. Тоді таки підійшла до калітки.